Фашистська Німеччина здійснила розбійницький напад на Радянський Союз. Наші доблесні армія та флот і сміливі соколи радянської авіації завдадуть нищівного удару агресору. Уряд закликає громадян і громадянок Радянського Союзу ще тісніше згуртувати свої лави довкола нашої славної більшовицької партії, довкола радянського уряду, довкола нашого великого вождя — товариша Сталіна. Наше діло праве. Ворога буде розбито. Перемога буде за нами.
Газета «Правда», 23 червня 1941
Німецько-фашистські загарбники грабують нашу країну, руйнують створені працею робітників, селян та інтелігенції міста і села. Гітлерівські орди вбивають і ґвалтують мирних мешканців нашої країни, не жаліючи жінок, дітей, старих. Наші брати у захоплених німцями областях нашої країни стогнуть під ігом німецьких поневолювачів.
Йосиф Сталін, доповідь на урочистому засіданні Московської ради депутатів трудящих з нагоди 24-ї річниці Жовтневої революції, 6 листопада 1941 року
Суть міфу
Іще один міф-термін: усі супротивники СРСР у цій війні є фашистами.
Факти стисло
Назва «фашисти» була перетворена радянською пропагандою на ідеологічний жупел для визначення усіх своїх супротивників: як до початку, так і під час та після Другої світової війни.
Факти докладніше
Йосиф Сталін у доповіді на урочистому засіданні Московської ради депутатів трудящих 6 листопада 1941 року з нагоди 24-ї річниці Жовтневої революції обґрунтував, чому гітлерівців не можна вважати націонал-соціалістами:
«Чи можна вважати гітлерівців націоналістами? Ні, не можна. Насправді гітлерівці є тепер не націоналістами, а імперіалістами. Поки гітлерівці займалися збиранням німецьких земель і возз’єднанням Рейнської області, Австрії тощо, їх можна було з певних міркувань вважати націоналістами. Але після того, як вони захопили чужі території і уярмили європейські нації та стали домагатися світового панування, гітлерівська партія перестала бути націоналістичною, бо вона з цього моменту стала партією імперіалістичною, загарбницькою. <…> Чи можна вважати гітлерівців соціалістами? Ні, не можна. Насправді гітлерівці є заклятими ворогами соціалізму, лютими реакціонерами та чорносотенцями, які позбавили робочий клас і народи Європи елементарних демократичних свобод. <…> І якщо ці оскаженілі імперіалісти та люті реакціонери все ще продовжують рядитися в тогу “націоналістів” і “соціалістів”, то це вони роблять для того, щоб обдурити народ, ошукати простаків і прикрити прапором “націоналізму” та “соціалізму” свою розбійницьку імперіалістичну сутність».
Ідеологічний жупел «фашисти» у радянській пропаганді з’явився іще раніше на шпальтах передвоєнної преси для визначення найрізноманітніших політичних режимів від Італії до Польщі. Наступним кроком радянської пропаганди стала заміна поняття націонал-соціалісти — фашистами, слово «фашизм» набуло негативних конотацій і стало загальним для означення всіх «соціалістично-робітничих» ідеологій, які конкурували із комунізмом, або ж політичних режимів, які конфліктували з СРСР. Спробуємо розібратися, як і чому так сталося.
Спочатку пригадаймо, хто такі фашисти, де і коли вони з’явилися?
Фашисти — це члени заснованого Беніто Муссоліні у 1919 році Італійського союзу боротьби (Fasci italiani di combattimento). «Fascio» італійською означає «союз», «спілка», звідки і взялася назва «фашист». На базі цього союзу у 1921 році постала Національна фашистська партія (Partito Nazionale Fascista, PNF).
28 жовтня 1922 року фашисти провели Марш на Рим (Marcia su Roma), під тиском якого італійський король Віктор Емануїл III запропонував їх очільнику («дуче») Беніто Муссоліні сформувати новий уряд. За кілька днів, 31 жовтня Муссоліні обійняв посаду прем’єр-міністра Італії, яку з цього часу й практично до завершення Другої світової війни можна вважати фашистською державою.
Радянська пропаганда значно розширила географію використання цього терміна. Окрім власне фашистської Італії та нацистської Німеччини, пропагандисти називали «фашистськими» політичні режими Франциско Франко в Іспанії, Міклоша Горті в Угорщині, Йона Антонеску в Румунії, Анте Павеліча в Хорватії і навіть Юзефа Пілсудського у Польщі.
Пізніше радянська влада таврувала як «фашистську» ідеологію та діяльність Організації українських націоналістів.
Часом доходило до повного абсурду. Скажімо, деякий час радянська пропаганда називала «фашистським» уряд югославського лідера Йосипа Броза Тіта, очільника антигітлерівської партизанської боротьби (між іншим — проти загонів усташів Анте Павеліча).
Чи мав стосунок нацизм до фашизму?
Фюрер Третього Райху Адольф Гітлер ніколи не перебував у лавах італійського фашистського руху. З 1919 року він був членом Німецької робітничої партії (Deutsche Arbeiterpartei, DAP), 1920 року перетвореної у Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP). Німеччина у період 1933—1945 років, коли її очолював райхсканцлер Адольф Гітлер, була нацистською державою, а не фашистською. Будь-який інший термін, ніж нацисти або націонал-соціалісти, є некоректним щодо Гітлера, його прибічників та політичних і мілітарних структур Третього Райху.
Чому ж Сталін уникав терміна «націонал-соціалістичний»? Можна припустити, що радянські пропагандисти боялися аналогій між нацистами і комуністами. Історична предтеча ВКП(б) — Російська соціал-демократична робітнича партія мала граничну подібність назви до Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії. Сталіну не подобалось використання Гітлером терміну «соціалізм».
Таким чином, у СРСР з 1930-х років утвердилася традиція називати німецьких націонал-соціалістів (нацистів) — фашистами.
Богдан Короленко
Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”
Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.
“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.
Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.
“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.
Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.