«Народними месниками» називали партизанів. Вони мстилися фашистським загарбникам за віроломний напад на нашу країну, за терор, грабунки і насильство, вчинені на окупованій території. Партизанський рух … був боротьбою радянського народу проти фашистських загарбників на тимчасово окупованій території СРСР, головною формою якого були озброєні дії партизанів та підпільників… Він розгорнувся по всій окупованій території і мав небачений в історії розмах та результативність.
“Большая советская энциклопедия”, 3-е видання, том 19
Суть міфу
Після того, як Німеччина напала на Радянський Союз, місцеві жителі одразу і масово пішли у радянські партизани. Їхні загони з перших днів війни чинили активний спротив окупантам, заподіювали великих втрат та мстили за страждання мирних людей.
Факти стисло
Радянська партизанка формувалася переважно централізовано та у плановому порядку. Ядром були керівники партійних осередків та співробітники НКВД. До 1943 року їхня активність обмежувалася районами, де не було великих сил окупантів. Радянські партизани неодноразово знущалися над місцевими жителями, реквізували харчі та майно, а часом навіть вбивали мирних мешканців.
Факти докладніше
На відміну від західноєвропейських рухів Опору, що виникли внаслідок самоорганізації цивільного населення, радянський партизанський рух створили та контролювали ВКП(б) та НКВД, він мав підтримку у забезпеченні, зв’язку та озброєнні від Червоної армії.
У завданнях керівництва СРСР, Центрального (далі — ЦШПР) та Українського (далі — УШПР) штабів партизанського руху була відсутня вимога захисту людей від терору і репресій ворога.
Партизани проводили бойові дії та диверсійну роботу, не зважаючи на інтереси і безпеку цивільного населення. Їхня діяльність не тільки ставала причиною жорстоких масових репресій окупантів — партизани дуже часто і не намагалися захистити мирних жителів від карателів. Типовим прикладом такої поведінки стала Корюківська трагедія у березні 1943 року.
Влада СРСР жорстко контролювала червоних партизан. В кожному загоні обов’язково був комісар — політичний керівник-контролер, співробітник НКВД. Начальником УШПР став досвідчений чекіст Тимофій Строкач.
Важливим завданням радянських партизан був контроль за політичною лояльністю місцевого населення. Будь-яку несанкціоновану ініціативу «на місцях» намагалися якщо не придушити, то поставити під цілковитий нагляд. «Народних месників», які не були вихідцями з комуністичного активу або намагалися діяти незалежно від вказівок центру, ретельно перевіряли.
Деяких уже після війни звинуватили у нелояльності та піддали репресіям. Наприклад, керівника радянських підпільників Уманщини, вчителя Кузьму Гриба засудили до 15 років каторги з конфіскацією майна, а Ржищівський підпільний райком КП(б)У взагалі визнали «націоналістичним».
На початку 1942 року червоний партизанський рух фактично припинив своє існування. Це було наслідком як розпаду його керівних структур на місцях, зрад і втрати матеріальної бази, так і активних дій окупантів.
За інформацією НКВД УРСР, за весь період від початку нацистської агресії до 1 березня 1942 року було сформовано 1 874 загони чисельністю близько 30 тисяч бійців. Утім, на 1 травня 1942 року НКВД на зв’язок з командуванням виходить лише 37 партизанських загонів із неповними двома тисячами учасників. Втрати радянських партизан у перший рік існування цього руху наближалися до 100 відсотків.
За підрахунками істориків, у 1941—1944 роках через лави радянського партизанського руху в Україні пройшло від 115 тисяч до 180 тисяч бійців. Значна частина «пішли у партизани» лише після того, як результат війни визначився перемогами союзників у 1943—1944 роках, та після початку масованого наступу радянських військ на захід.
З самого початку німецько-радянської війни ядром партизанських з’єднань і загонів стала комуністична номенклатура, співробітники НКВД, кадрові військовослужбовці Червоної армії. Значна частина тодішнього партактиву, який став на чолі радянських партизан, у 1920—1930 роках мали стосунок до організації насильницької колективізації, Голодомору, репресій.
Чернігівський обласний партизанський загін очолив довоєнний перший секретар обкому КП(б)У Олексій Федоров, згодом — генерал-майор НКВД. Його перший заступник Микола Попудренко перед війною був третім секретарем цього ж обкому. В одному зі своїх розпоряджень у жовтні 1941 року Олексій Федоров наказав «знищити усіх куркулів, які зайняли колишні свої хати».
Архівні документи наповнені свідченнями про жорстокі реквізиції радянськими партизанами продовольства, що в документах вищого керівництва СРСР ховалося за евфемізмами «самозабезпечення» та «партизани існують коштом місцевих ресурсів».
Як відплату за дії радянських партизан, нацистський окупаційний режим знищив разом із мешканцями понад 670 населених пунктів із щонайменше 50 828 особами цивільного населення на території сучасної України.
1—2 березня 1943 року нацистський каральний загін повністю, разом з усіма мешканцями, спалив містечко Корюківка на Чернігівщині. Загинули близько 7 тисяч осіб, спалено 1 290 будинків. У всьому містечку вціліло лише 10 будинків.
Корюківська трагедія — найбільший злочин проти мирного населення такого ґатунку під час Другої світової війни у Європі. Проте, на відміну від Хатині, Корюківська трагедія не стала всесоюзним символом скорботи, її історію замовчували у СРСР.
Причини такого замовчування доволі прості: Корюківська трагедія була незручною для радянської пропаганди, адже її спровокував партизанський напад на місцеві окупаційні органи влади. Окрім того, коли згодом загін чисельністю приблизно 300-500 карателів розпочав знищення містечка, партизани його не захистили. Хоча за 15 кілометрів стояло партизанське з’єднання Олексія Федорова, яке нараховувало від 3 до 5 тисяч вояків і мало десятикратну перевагу у чисельності над ворогом. Передові партизанські дозори розташувалися за три кілометри від Корюківки і бездіяльно спостерігали заграву над палаючим містечком. А вже за кілька тижнів — 18 березня — у газеті «Більшовик» червоні партизани затаврували ганьбою криваву розправу окупантів над жителями Корюківки, вочевидь, замовчуючи власну бездіяльність.
Радянська історіографія і пропаганда також уникали описів негідних вчинків і злочинів радянських партизан, а документи партизанських з’єднань залишалися засекреченими у радянських архівах.
У наказах згадуються випадки, коли командири партизанських загонів посилали бійців «із задачею доставки свиней або овець у селян шляхом грабежу», або що група бійців «дістала шляхом насильства одного кабана, діжку м’яса, пуд борошна та солі» у місцевих жителів.
У документах можна прочитати, як командир партизанського відділу «знову проявив факт мародерства, тобто стягнув у селянина сукно та проміняв його на самогон». Або як старшина відділу пропаганди забрав у місцевого мешканця коня та вимагав взамін два літри самогону. Чи як заступник командира партизанської частини «неодноразово пиячив та у п’яному вигляді погрожував зброєю населенню».
Така поведінка радянських партизан не була таємницею для керівництва. Наприклад, в одній з радіограм керівник УШПР Тимофій Строкач писав командуванню Волинського з’єднання імені Леніна: «Ваша розвідка 50 осіб [на] початку грудня за р. Горинь знищила 48 мирних мешканців через те, що був здійснений один постріл. Ваша розвідка 26 листопада угнала 150 голів рогатої худоби у мирного населення села Рокитне. Люди у загонах псуються та займаються мародерством».
Радянський міф про червоних партизанів — «народних месників» від початку замислювався як «димова завіса». Під завісою вигаданої масштабності комуністичного опору окупантам мали ховатися незручні сторінки історії.
Сергій Бутко, Сергій Рябенко
Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”
Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.
“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.
Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.
“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.
Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.