Операція «Багратіон»: міфи, реалії, український контекст
В 2025 році цивілізований світ відзначав 80-ту річницю завершення Другої світової війни. Ця подія стала символом перемоги над злом, актом пам’яті за загиблими військовими та цивільними в період 1939-1945 рр. Такий підхід до потрактування вкрай трагічних подій світового масштабу перебуває під загрозою російської пропаганди та мітів. Окремі наративи її людиноненависницької, вузькообмеженої територіально історичної концепції, завдяки діяльності власної агентури та не меншій поблажливості закордонних наукових еліт, здобувають все більший успіх не тільки серед союзників Росії, але й в країнах, що підтримують Україну. Саме тому важливо ефективно, аргументовано протистояти цим «побєдобєсним» мітам.
Особливе значення в російській воєнній історії відіграє Білоруська стратегічна наступальна операція, яка відбувалася з 23 червня по 10 жовтня 1944 р. Інша її назва – Операція «Багратіон». Ця подія є однією з найтиражованіших тем в публікаціях сучасних російських воєнних істориків та You-Tube блогерів. Не в останню чергу, її популярність зумовлена хронологічною близькістю з іншою знаковою операцією 1944 р. – висадкою в Нормандії, а також статусом найбільшої поразки німецької армії за всю її військову історію.
За кордоном ця подія користується значною увагою наукових та інших суспільних кіл. На сайті Імперського військового музею у Лондоні її вважають «ймовірно, найбільшою воєнною поразкою Німеччини за всі часи» (чому присвячене окреме відео). Аналогічна думка побутує і серед дослідників на кшталт Лоренса Ріса (відомого в нас за українськими перекладами книг по Другій світовій війні). В одному з найбільших закордонних You-Tube каналів, що популяризують історію Другої світової, WW2 TV, «Багратіону» присвячена низка серій-діалогів з істориками. Врешті, на чергову річницю цієї операції, в 2024 р., в закордонних видавництвах було випущено низку монографій (серед них, дослідження Пріта Буттара та Стівена Залоги).
В більшості випадків, увага до цієї події в світовій спільноті пояснюється проблемами її висвітлення європейській та американській публіці, «затіненням» подіями Нормандії, що відбулися влітку 1944 р. Таким чином, західна інтелектуальна думка намагається віддати своєрідну шану подіям на Східному фронті шляхом наукового та суспільного висвітлення цієї операції.
Водночас, такі спроби здійснюються крізь призму візії, пропонованої «ззовні». Операція вважається «російською» (Russian) перемогою, її терен, попри охоплення території низки країн, асоціюється з білоруською, чи, в кращому випадку, польською територією, а вклад решти союзників у тому ж часовому проміжку применшується заради «повернення забутої шани» Червоної Армії.
Не обійшлося без згадки «Багратіону» і в 2025 році, в контексті 80-ї річниці завершення Другої світової війни в Європі. У виставці під назвою «80 лет великой победе. Грани памяти и забвения», створеній за сприяння новопосталого «Национального центра исторической при президенте Российской Федерации», операція згадуються у подібному контексті – її неспівставної важливості у порівнянні з висадкою у Нормандії: «Успех высадки в Нормандии был обеспечен стратегическим наступлением Красной Армии в Белоруссии (операция «Багратион») и советско-британской операцией по дезинформации Вермахта («Бодигард»)». Схожі наративи простежуються в сучасних російських наукових працях та You-Tube каналах.
Перебуваючи в полоні російських наративів, низка важливих моментів цієї операції так і не була висвітлена, або, навіть, замовчувалася з вигідних для тої чи іншої сторони причин. Саме на них я хочу звернути увагу авдиторії:
- Чи було розгромлено/знищено внаслідок вищезгаданої операції групу армій «Центр» Вермахту ?
- Чи став «Багратіон» найбільш визначальною операцією на Східному фронті влітку 1944 р.
- Чи «поглинув» Багратіон всі доступні резерви решти груп армій Вермахту, сприяючи успіху наступних операцій літа 1944 р. ?
- Чи пов’язана згадана операція виключно з «російським» внеском ?
Операція «Багратіон» – розгром групи армій «Центр» ?
Почнемо з тези про «знищення» групи армій «Центр». За оцінками західних дослідників, по завершенні Білоруської наступальної операції з 28 початково наявних на фронті дивізій армійської групи «Центр», залишилося 6 бойових одиниць та один з’єднаний корпус (приблизно, 25 % від початкового складу). Також близькими до знищення, недієздатними або знищеними вважаються 19 дивізій, котрі надійшли в якості підкріплень до вищезгаданої групи армій. Таким чином, сумарна кількість втрачених дивізій оцінюється в 26 бойових одиниць.
В останніх російських дослідженнях кількість знищених або розгромлених дивізій вираховується в значно більшій кількості і становить від 53 до 60 підрозділів.
При таких підрахунках дослідниками з обох сторін часто не враховуються особливості визначення понять «знищений» або «розгромлений» в обох протиборчих сторонах.
Сучасний шведський дослідник, Ніклас Зетерлінг, зазначає, що в офіційній документації німецькій армії офіційно не була поширеною практика використання термінів «знищений» або «розгромлений» (vernichtet). Останній термін використовувався, переважно, в контексті індивідуальної оцінки окремих командирів стосовно підпорядкованого їм особового складу. Натомість, загальновживаним (і обов’язковим) був термін «бойової цінності» підрозділу (Kampfwert), котрий поділявся на 5 категорій: І категорія – придатні для наступальних операцій, ІІ категорія – частково придатні для наступальних операцій, ІІІ категорія – придатні для оборони, ІV категорія – умовно придатний для захисту, V категорія – непридатний для бойових дій.
Подані категорії визначалися за рахунок низки критеріїв: чисельності, навченості підрозділу, моралі військовослужбовців, міри забезпечення рухомим транспортом та іншим військовим обладнанням. Найнижча, п’ята з категорій, попри відповідну назву, також здійснювала військові обов’язки. Зазвичай, п’яту класифікацію надавали так званим «статичним» (гарнізонним) або охоронним дивізіям, котрі виконували обов’язки гарнізону конкретного населеного пункту або були придатними для здійснення анти партизанських акцій. Останні відрізнялися меншим особовим складом, малою моторизованістю і поважним віком призовників (від 50 до 60 років).
Разом з тим, на практиці рахували, переважно, перші 4 категорії (оскільки останні стосувалися безпосередньо фронтових підрозділів). Натомість, п’ята категорія стосувалася, в більшості, частин, виведених в тил або таких, що здійснювали вищезгадані функції.
За підрахунками колишнього офіцера Вермахту, Хаупта Вернера, перед початком «Багратіону» не менше 3 дивізій були в стані «умовно придатними для оборони» (тобто, мали найнижчу для фронтових підрозділів IV категорію), а 10 дивізій були виключно «придатними для оборони» (тобто, мали ІІІ категорію). З очевидних причин, автор не додавав гарнізонні та охоронні частини, котрі не вважалися підрозділами «на передовій» (а таких було 6 охоронних дивізій+ гарнізони Бобруйська, Орши, Могілева та Вітебська). Отже, чи рахувати таким чином вищезгадані категорії як дивізії «розгромлені» ще перед наступом ?
Ще однією особливістю німецької воєнної структури було зведення поріділих чи майже знищених підрозділів в окремі об’єднання – бойові групи (kampfgruppen). Переважно, останні складалися з кількох з’єднаних поріділих підрозділів різних дивізій чи полків. За чисельністю, такі з’єднання дорівнювали звичайній дивізії. Згодом, ці бойові групи або зберігалися як окрема бойова одиниця, або ставали основою для творення нових військових частин.
Натомість, у радянському трактуванні поняття «знищений» мало більш прозаїчний характер. Переважно, все спиралося на кількісний склад підрозділу: частково знищеною вважалася військова частина з втратами до 50-60 % та частковою втратою командування, а повністю знищеною – від 50-60 % та повною втратою керівництва підрозділами.
Разом з тим, існували фактори, котрі діяли поза офіційною системою обох протиборчих сторін. Починаючи з літа 1944 р., в умовах значних втрат серед власних підрозділів внаслідок масштабного наступу союзників у Франції та на Східному фронті, на основі частин німецької резервної армії, а також останніх хвиль призову у великих кількостях формувалися так звані «депо-дивізії» («навчальні» дивізії) та «гренадерські» (фактично, піхотні) дивізії.
Такі підрозділи, не набуваючи відповідного попереднім підрозділам рівня навчання та комплекту особового складу (не кажучи про часту відсутність бронетехніки), масово відправлялися на поповнення поріділих відділів групи армій «Центр». Як результат, старі дивізії (принаймні, формально) набували потрібного особового складу, або ж вливалися в склад новоприбулих формувань, формуючи нові бойові одиниці. Як зазначив в своєму дослідженні колишній начальник штабу однієї з танкових армій Вермахту, Буркхарт Мюллер-Гіллебранд, «у великих кількостях створювалися нові дивізії. Вони вливалися в розгромлені старі частини. Внаслідок цього останні не зараховувалися ні в категорію знищених, ні до порядку розформованих підрозділів».
Яскравим прикладом такої практики може слугувати 78-ма піхотна штурмова дивізія. Остання, втративши в кінці червня-на початку липня 1944 р. більше 60 % власного особового складу, була поповнена новоствореною 543-ю піхотною навчальною дивізією і вже в середині липня 1944 р. повернулася на фронт як 78-ма гренадерська дивізія.
Аналогічна практика існувала і в радянській армії. Остання неодноразово поповнювала власні поріділі підрозділи новомобілізованим українським, білоруським та балтійським населенням, котре перебувало в складі тилових резервних частин. Таким чином, дивізії зберігали певну видімсть боєздатності і не вважалися офіційно «розгромленими».
У цій ситуації, єдиним можливим для нас числом підрахунку німецьких втрат в є факт їх розпуску/ліквідації. Такі підрозділи не доєднували до бойових груп, а також не поповнювали за рахунок новоприбулих частин, з причини відсутності командної/офіцерської ланки, втрати всієї матеріальної та механізованої частини підрозділу, низького рівня бойового духу та відсутності «опертя» на достатню кількість «старого» особового складу. Отже, в їх існуванні як бойової одиниці, не вбачали особливого сенсу.
За підрахунками американського дослідника, Стівена Аріеля, за весь період «Багратіону», було розпущено/ліквідовано лише 16 дивізій групи армій «Центр». Інші ж підрозділи зазнали того чи іншого рівня реорганізації (залишаючись боєздатними підрозділами в складі «бойових груп» або вчасно поповненими особовим складом зі збереженням старої організації чи зміною такої новою штатною структурою).
Фото 1
Фото 2
Фото3
Фото 4
Підпис: Список реорганізованих (reorganized) та ліквідованих (disbanded) підрозділів групи армій «Центр». Джерело: Ariel S. The collapse of the German army in the East in the summer of 1944. Vol. 2. Portland, 1991.
Таким чином, з 28 німецьких дивізій, що протистояли Червоній Армії на початку операції «Багратіон» можна вважати «знищеними» лише 16 (або 57 % від початкового формування групи армій «Центр»). А, отже, про повне знищення цього формування мова не йде. Врешті, попри поразку в Білорусі, останнє з’єднання продовжувало існувати (не в останню чергу, за рахунок подальших підкріплень) аж до падіння Третього Райху.
Операція «Багратіон» як найбільш визначальна операція літньої кампанії 1944 р. на Східному фронті.
Іншим наративом, пропонованим російською науковою думкою, є визначальна роль Білоруської наступальної операції в літній кампанії на Східному фронті 1944 р. Більшість інших операцій, що мали місце в той час (як от Львівсько-Сандомирська чи Виборжсько-Петрозаводська операція) вважаються лише допоміжними в контексті самого ходу «Багратіону».
Натомість, проблематичним у згаданій тезі є загальне розуміння початкових та подальших планів радянського воєнного керівництва.
Насамперед, варто наголосити на багатовекторості літньої кампанії 1944 р. Більшість з тогочасних учасників подій літа 1944 р. (командувачі фронтами та представники радянського Штабу: Олександр Василевський, Костянтин Рокосовський, Георгій Жуков, Іван Конєв) зазначали, що попри своє визначне значення (розгром групи армій «Центр»), операція «Багратіон» мала створити «вигідні умови для подальших ударів по військам супротивника на інших напрямках», а також «створити передумови для удару по військам ворога як в Прибалтиці, так і в Західних районах України».
Водночас, операції, котрі передували «Багратіону», мали за мету як відволікти основні резерви інших військових з’єднань Вермахту, так і виконати конкретні політичні завдання. Наприклад, член ставки Верховного Головнокомандування, Олександр Василевський, котрий координував наступ 1-го Прибалтійського та 3-го Білоруського фронтів, зазначав:
«Одночасно з підготовкою Білоруської операції Генеральний штаб спільно з командуванням Ленінградського і Карельського фронтів розробляли наступальні операції на Карельському перешийку і в Південній Карелії. Вони мали відвернути сили і увагу ворога від центральної ділянки фронту. Успіх радянських військ у цих операціях, які планувалося провести раніше, міг різко вплинути на правлячі кола Фінляндії, змусити їх до розриву з Німеччиною і якнайшвидшого виходу з війни».
Фото 5
Підпис:
Виборжсько-Петрозаводська операція Червоної Армії в Карелії. Джерело: warhistory.org
Така багатовекторність удару, від Карелії до України, не в останню чергу зумовлювалася тим, що «готуючись до літньої кампанії 1944 року, фашистське командування вважало найімовірнішим, що Червона Армія завдасть головного удару на півдні. У Білорусії ж вони припускали місцеві операції сковувального характеру, сподіваючись відбити їх силами групи армій «Центр». Гітлерівська кліка не допускала думки, що радянські війська зможуть наступати по всьому фронту».
Вищезгадані операції мали створити певні політичні дивіденти для наступаючої сторони: вихід на кордони 1939 р. (тим самим змусивши, де-факто, визнати попередні радянські загарбання в Польші та Балтиці), а також виведення з ворожої коаліції низки союзників Німеччини.
Фото 6
Підпис: Початковий план (чорними стрілками) та остаточний результат операції «Багратіон». Джерело: soyuz.by
Не в останню чергу, важливість багатовекторного удару диктувало бачення Ставки Верховного Головнокомандування на чолі з очільником Радянського Союзу – Сталіним. По розгромі низки з’єднань групи армій «Центр» в районі Вітебська, Мінська, Бобруйська та Орші на початку липня 1944 р., за висловом представника Штабу, Олександра Василевського «у німецькому фронті утворився чотирьохсоткилометровий розрив. Ліквідувати його в короткий термін німецьке командування не мало сил. 4 липня Ставка зажадала від нас повною мірою використати цю надзвичайно вигідну обставину».
Основний удар, на думку Сталіна, варто було націлити на терени Східної Пруссії разом з паралельним визволенням країн Балтії та створенням низки плацдармів на терені Східної Польші з метою сприяння «майбутньому польському повстанню».
Разом з тим, південніше згаданої зони бойових дій, на Західній Україні мали відбутися окремі операції 1-го Українського фронту.
Фото 7
Підпис: Наступальні операції Червоної армії влітку 1944 р. (за винятком операцій проти Фінляндії та Румунії). Джерело: warfarehistorynetwork.com
Важливість Східної Пруссії для Верховного Головнокомандувача пояснювалася не тільки актом «помсти» на території ворога (знищення одного з головних політико-культурних осередків Німеччини), але й певними стратегічними цілями. Взяття під контроль головного міста цього регіону, Кенігсбергу, надавало можливості впливу на всі логістичні артерії Балтійського моря, а також, з причини незамерзлості порту, давало можливість тримати тут власний флот. Цей плацдарм у Центрально-Східній Європі дозволяв впливати на політику місцевих державних утворів (у першу чергу – Польші, країн Балтії та Німеччини).
Політичним цілям Сталіна слугував план взяття під контроль теренів країн Балтії та «плацдармів» у Східній Польші. Таким чином, планувалося оволодіння кордонами 1939 р. (тобто, лінією Вісла-Нарев-Сян) і фактичне закріплення останніх за собою.
Не менш одіозним в плані Сталіна була ідея удару з терену Західної України. Як зазначав один з натхненників операції «Багратіон», маршал Георгій Жуков, під час організації початкового плану Сталін неодноразово пропонував почати саме з операцій 1-го Українського фронту (нібито, з метою відтягнення головних резервів ворога від Білорусі). Врешті, останній переконав Жукова про організацію удару на Західній Україні відразу після початку «Багратіону». В подальшому, маршал звинуватить Верховного Головнокомандувача у провалі наступу на Пруссії з причини відмови останнього в передислокації окремих підрозділів зі складу 1-го Українського фронту.
Таку пріорітетність українських теренів для Сталіна можна пояснити низкою причин:
- Політичною доцільністю (вже згаданий нами вихід на кордони 1939-го року)
- Невдалим «історичним» досвідом Сталіна. В 1920-му році останній був прибічником наступу саме на Львівсько-Краківському, а не Варшавському напрямку (з причини наближеності Кракова до решти країн Центрально-Східної Європи, а з захопленням останніх – до таких центрів «буржуазного світу», як Риму, Відня, а також «колиски» засновників комунізму – Німеччини). Проте, через відсутність розуміння пріорітетності Варшавського напрямку, останній відмовився надати сили тогочасному командувачу Тухачевському (що призвело до поразки Радянської Армії). Таким чином, Сталін мав можливість повторно втілити свій задум.
Незабаром, Ставці довелося змінити свій план. Цьому сприяла низка факторів. По своєму просуванні вглиб Білорусії та Балтії, Червона Армія все частіше почала зустрічати підрозділи Армії Крайової, підпорядкованої польському уряду в Лондоні. Останні здійснювали заплановану заздалегідь операцію «Буря», ціллю котрої було захопленням головних адміністративних пунктів колишньої Речі Посполитої з метою репрезентації перед Радянським керівництвом свого права на підпорядкування відвойованих у німецьких військ територій. Разом з тим, Сталіним були отримані відомості від посла СРСР у Лондоні стосовно невизнання Британією можливих альтернатив лондонського уряду Миколайчика. Ця заява британського уряду грунтувалася на відсутності контрольованої комуністичним урядом Національної ради Польші території та суспільної підтримки.
Таким чином, перед Сталіним постала проблема легітимізації польського маріонеткового уряду. З метою забезпечення майбутнього «червоного» польського керівництва певними територіальними здобутками (тим самим, легітимізувавши його перед союзниками), а також щоб запобігти альтернативним діям підрозділів лондонського уряду Миколайчика, було наказано продовжити наступ Червоної Армії вглиб польських теренів. Серед основних цілей було захоплення столиці тогочасної Польші – Варшави. Разом з тим, Верховний Головнокомандувач не відмовлявся від попередніх задумів щодо Пруссії, Балтії та України, продовжуючи наступ на цих напрямках.
Початок польського Варшавського повстання 1944 р., а також зростаючий опір нібито «розгромленої» групи армій «Центр» на Варшавському та Прусському напрямку, на додачу до розпорошеності сил на вищезгаданих ділянках, призвів до тимчасової відмови стосовно подальшого наступу вищезгаданими теренами (принаймні, для ослаблення польського повстанчого угрупування у Варшаві).
Натомість, більшої пріорітетності набув Львівсько-Краківський напрям. Успіхи 1-го Українського фронту (зайняття Львова та Перемишля, вихід на польські терени) разом з падінням доцільності наступу на Варшавському напрямку, не тільки призвело до зміни назви операції (з Львівсько-Перемишлянської на Львівсько-Сандомирську), але й до подальшого звернення уваги Сталіна в напрямку на Краків. На додачу до вищезгаданих мотивів наступу у цьому напрямку, як зазначає британський історик, Роберт Ват, додалися можливості збільшення контрольованих теренів для Польського комуністичного уряду «в обхід» Варшави, а також швидшого завершення війни за рахунок окупації одного з найбільших залізодобувних районів Німеччини – Нижньої Силезії. Підтвердженням вищезгаданої тенденції є звіт начальника 1-го Українського фронту, Івана Конєва, стосовно виконання директиви Сталіна від 24 липня щодо головної цілі Львівсько-Сандомирської операції – захоплення району Кракова та Ченстохова.
Політична візія радянського керівництва в дечому перегукувалася з баченням командування Червоної Армії. Останнє, в першу чергу, фокусувалося саме на знищенні воєнної сили супротивника. На думку радянських військових теоретиків, такий крок мав спровокувати швидкий політичний колапс ворожого утвору і змусити його до подальшої здачі. Подана концепція, вперше піднята одним з головних воєнних теоретиків 19 століття – Карлом фон Клаузевіцом, за словами польського історика Анджея Новака, згодом була запозичена очільником більшовицької партії, Леніном, для вжитку у власній діяльності.
Влітку 1944 р. подану стратегію намагалося імплементувати воєнне керівництво Червоної Армії. «Найбажанішими» цілями в цьому випадку могли слугувати як вищезгадана група армій «Центр» (як позбавлене моторизованих підрозділів і, водночас, одне з найбільших «піхотних» з’єднань німецької армії), так і група армій «Північна Україна» (як з’єднання з найбільшою кількістю важкої бронетехніки на німецькій ділянці Східного фронту). Подана теза підтверджується тогочасним командувачем 1-го Українського фронту, Іваном Конєвим:
«Оцінюючи стратегічну обстановку, що склалася до літа 1944 р., Ставка Верховного Головнокомандування ухвалила рішення провести послідовно низку стратегічних операцій. За планом Ставки головний удар у майбутній кампанії завдавали в центрі радянсько-німецького фронту. Він мав велике політичне значення: в результаті його повинні бути звільнені вся частина Білорусії, що залишилася, частина Литовської РСР, західні області України і східна частина Польщі. Ставка визначила, що для досягнення цієї мети необхідно розгромити групи армій «Центр» і «Північна Україна». Розгром білоруського і львівського угруповань ворога – основний зміст головного удару Червоної Армії влітку 1944 р. При цьому ширина фронту головного удару захоплювала територію і Білорусії, і Західної України».
Важливість удару саме по групі армій «Північна Україна» також підтверджується складом залучених підрозділів Червоної Армії. В районі діяльності вищезгаданого угрупування проводилося дві військові операції: Люблінсько-Брестська (яка була частиною операції «Багратіон») та Львівсько-Сандомирська. Формуванння 1-го Білоруського та 1-го Українського фронтів, що здійснювали наступальні дії, являли собою найбільші угрупування Червоної Армії на той час: по 10 армій в складі обох фронтів відповідно. В складі 1-го Українського фронту перебувало найбільше танкових з’єднань серед усіх фронтів Червоної Армії – 3 танкові армії (або половина всіх танкових відділів Радянського Союзу). Натомість, в складі 1-го Білоруського фронту перебувало одне з найбільших повітряних з’єднань РККА – 16-та повітряна армія (1 047 літаків).
Вищезгадані фронти вирізнялися не тільки у кількісному, але і у якісному відношеннях. В складі 16-ї повітряної армії, котра діяла в зоні відповідальності 1-го Білоруського фронту, існувало єдине в Червоній Армії повітряне з’єднання «вільного полювання» (пілоти котрого могли діяти як самостійна військова одиниця) – 176-й гвардійський винищувальний полк. Одним з його членів був відомий радянський та український льотчик – Іван Кожедуб. Ця ж частина першою отримала одні з найсучасніших літаків радянської воєнної промисловості – Ла-7. В 2-й повітряній армії, котра була задіяна під час Львівсько-Сандомирської операції, перебував не менш відомий військовий підрозділ радянського аса, Олександра Покришкіна – 9-та гвардійська винищувальна дивізія, озброєна лендлізівськими «Аеркобрами». На цьому ж напрямку діяв 91-й винищувальний полк, озброєний ще однією новинкою радянського літакобудування – Як-3.
В складі 1-го Білоруського та 1-го Українських фронтів було введено гвардійські бригади мінометів, вперше озброєні вдосконаленою версією «Катюш» – БМ-31-12 «Андрюша» (базою якої слугували американські вантажівки «Студебекер»). В складі 1-го Білоруського фронту перебували 22-га та 23-тя бригади, в той час як 1-й Український мав у своєму складі 1-шу, 15-ту та 18-ту бригади (що перевищувало кількість таких з’єднань у фронтах на території Білорусі в 2-3 рази).
Отже, як можна побачити, Білоруську наступальну операцію, попри її масштаб і окремі військові-політичні дивіденти, не можна вважати головною подією літа 1944 р. (тим паче, на Східному фронті). Низка наступальних дій інших фронтів, що мали місце до або під час самої операції, мали не менш важливі політичні та стратегічні наслідки. Показовими тут є Виборжсько-Петрозаводська операція, внаслідок котрої було виведено з гри одного із союзників Гітлера – Фінляндії. Не менш важливою була і Львівсько-Сандомирська операція, в наслідок котрої Червона Армія не тільки досягла найбільшого територіального просування, але й створила підмурок для одного з найбільших наступів Червоної Армії – Вісло-Одерської операції (розпочатої з району Сандомира).
Чи знищила операція «Багратіон» німецькі резерви ?
Не менш важливим є наратив про, нібито, фокусування всіх німецьких резервів Східного фронту навколо головного терену проведення «Багратіону» – Білорусі. Таким чином, згадана вище операція подається, як така, що впливала на всі подальші дії сусідніх фронтів.
На нашу думку, в такому трактуванні присутня певна однобічність. Не заперечуючи певного впливу операції «Багратіон» на тогочасні операції Червоної Армії, пропонуємо наголосити і на зворотньому ефекті впливу подій на інших ділянках Східного фронту на вищезгадані бойові дії в Білорусі та Польші.
Події на українських теренах грали визначну роль в успіху Білоруської наступальної операції. Німецьке командування небезпідставно очікувало «літнього» удару Червоної Армії саме в Україні. Така думка обгрунтовано пояснювалася більш доступним для славнозвісних радянських танкових «клинів» лісостеповим тереном, в той час як територія Білорусії була, переважно, лісо-болотистою місцевістю. Додатковим аргументом слугував досвід відбиття низки наступів Червоної Армії у Білорусі в 1943-на початку 1944 рр., на рубежі Орша-Бобруйськ-Вітебськ.
Станом на 15 червня 1944 р. (за тиждень до початку операції), в групах армій «Північна Україна» та «Південна Україна» перебувало 76 % середніх танків Panzer III, 90 % середніх танків Panzer IV, 96 % середніх танків Panther (Пантера), 72 % важких танків Tiger (Тигр), 51 % самохідних гармат Stug від усієї кількості німецької бронетехніки на Східному фронті.
Натомість група армій «Центр» (на котру прийшовся основний удар Червоної Армії під час операції) мала в своєму складі ні однієї Пантери та від 2 до 30 % інших типів вищезгаданої техніки .
Ще до початку операції «Багратіон», побоюючись головного удару більшовиків зі сторони Західної України, командування Вермахту передислокувало в склад групи армій «Північна Україна», в район Ковеля – Львова – Станіслава, 30 % бригад штурмових гармат групи армій «Центр» – 237, 270, 600 і 909. З них, на територію Білорусі, повернулася лише 909-та. Відправляючись в розпорядження групи армій «Центр», 501-й танковий батальйон важких танків «Тигр» залишив в складі свого попереднього угрупування (групи армій «Північна Україна») 31 % своєї бронетехніки (9 з 29 танків, переданих до 506-го танкового батальйону в районі Червонограда).
Аналогічним чином відбувався розподіл артилерії. 31 % гармат (або 4 з 13 наявних дивізіонів) угрупування, котре обороняло Вітебськ (один з ключових оборонних пунктів Вермахту в Білорусі), було передано в склад «південних» з’єднань від Ковеля до Львова.
Супроти ударного крила 1-го Українського фронту, націленого на Львів та Краків, ворог протиставив значне протитанкове угрупування, котре, за якісним показником, переважало таке у Білорусі. В складі Львівсько-Станіславського угрупування групи армій «Північна Україна» перебувало не менше 2 винищувальних батальйонів самохідних протитанкових гармат «Насхорн» (655-й та 88-й), а також 653-й винищувальний протитанковий батальйон самохідних протитанкових гармат «Фердінанд». Ця бронетехніка володіла найбільшою дальністю враження та бронепробиття серед усіх наявних зразків Вермахту.
Фото 8
Підпис:
Протитанкова самохідна гармата «Насхорн». Джерело: tanks-encyclopedia.com
Фото 9
Підпис: Протитанкова самохідна гармата «Фердінанд». Джерело: mikesresearch.com
Таким чином, територія України «увібрала» в себе значну частину німецьких підрозділів, що сприяло успішному проведенню операції «Багратіон».
Попри загальний розмах і залученість підрозділів в «Багратіоні», український терен не втрачав своєї стратегічної важливості і для радянського командування. Станом на 1 липня 1944 (через тиждень після початку операції), в складі Українських фронтів все ще залишалося 50 % танкових корпусів, 82 % механізованих корпусів, 50 % бригад самохідних гармат всієї Червоної Армії .
В контексті нашого спростування вищезгаданої тези варто згадати про операції «Багратіону», що мали місце на українських теренах. З 18 липня по 2 серпня 1944 р. на території України відбулася Люблінсько-Брестська наступальна операція 1-го Білоруського фронту, котра була складовою частиною наступальних дій в Білорусі. Ініціація останньої була зумовлена поступовим відновленням німецької оборони в Білорусі, в районі Бреста-Білостока. Перші штурми цієї тимчасової укріпленої лінії в середині липня 1944 р. зазнали невдачі. Постала загроза зупинки наступу Червоної Армії.
З метою поновлення наступальних дій, оминаючи укріплені форти Брестської фортеці, радянським командуванням було вирішено направити частину сил 1-го Білоруського фронту південніше, в район Ковеля, звідки було виведено низку німецьких підрозділів (серед них, найбільш боєздатна частина угрупування – 5-та танкова дивізія СС «Вікінг»). Наступ в районі вищезгаданого населеного пункту, дозволив відновити наступальні дії в рамках операції «Багратіон». В перший тиждень операції війська вийшли на західний кордон УРСР по р. Західний Буг. Надалі, оминаючи укріплення Бреста, Червона армія нанесла удар у тил угрупування супротивника, оточила німецький гарнізон міста, а, згодом, вибила ворога з Любліна і підійшла до передмість Варшави. В наслідок операції було звільнено один з найбільших концентраційних таборів – Майданек.
Важливість Люблінсько-Брестської операції визнавали російські історики: «Именно «удар серпом» от Ковеля через Буг позволил выйти в тыл немцам под Брестом, образовать плацдармы на Висле и выйти к Нареву и Варшаве. «Багратиону» дали новый импульс».
Фото 10
Карта Люблінсько-Брестської наступальної операції.
Джерело: www.google.com
Разом з тим, рідко коли заходить мова про початково невдалий хід цієї операції та впливу на її подальший успіх подій на інших ділянках Східного фронту.
Зіткнувшись в липні 1944 р. з можливим ударом з північного запілля від наступаючих зі сторони Бобруйська та Барановичів військ Білоруських фронтів, командування групи армій «Північна Україна» було наказало завчасно відвести війська від Ковеля та прилеглих до нього населених пунктів в район с. Мацеїв (зараз, Луків) Волинської області (тим самим, «вирівнявши» подану ділянку фронту). Командування 1-го Білоруського фронту, помітивши цей відступ, вирішило, не дочекавшись підходу з півночі, в район Бреста, північного крила свого угрупування, вдарити з району Ковеля, тим самим розсіявши відступаючі німецькі війська та почати раніше запланований Ставкою наступ на Варшаву.
Не здійснивши попередньої розвідки, 8 липня 1944 р. 11-й танковий корпус Червоної Армії почав наступ в сторону Мацеїва. Проте німецьке угрупування до того часу встигло зайняти раніше узгоджені оборонні позиції. Наступ радянських частин зустрів неочікуваний опір з боку бойової (фактично, танкової) групи Муленкампа, організованої навколо низки батальйонів танкової дивізії «Вікінг». Було знищено від 80 до 106 танків корпусу. Операцію було відкладено.
В середині липня відбулася низка подій, що вплинула на повторне розгортання наступу більшовиків в районі Ковеля-Мацеєва. Після успішного розгрому оточеного угрупування вермахту під Мінськом, Червона Армія підходила до одного з найбільш важливих вузлів оборони супротивника – лінії, що простягалася від Ковеля до Бреста, Білостока, Гродно, Каунаса. З метою запобігти оточенню власного Ковельського угрупування можливим проривом більшовиків з району Бреста-Білостока, в район останнього населеного пункту було передислоковано танкову групу Муленкампа. Останню частково замінила більш слабша в питанні бойового досвіду та оснащення 600-та бригада штурмових гармат. Намагаючись підсилити послаблене угрупування, командування групи армій «Північна Україна» підвела до запілля бригади свої останні резерви – 16-ту та 17-ту танкові дивізії.
Через два дні після евакуації підрозділів танкової дивізії «Вікінг» (12 липня), південніше Ковеля розпочалася Львівсько-Сандомирська операція, внаслідок якої група армій «Північна Україна» вимушена була використати дві вищезгадані бойові одиниці (танкові дивізії будуть відправлені для зупинки прориву Червоної Армії під Колтувом та деблокування оточеної групи військ вермахту під Бродами). До того ж, події на Львівщині та Тернопільщині відволікли частину з’єднань Ковельсько-Мацеївського угрупування. Серед таких можна виділити окремі відділи 1-ї гірсько-лижної дивізії, єдиного в своєму роді підрозділу Вермахту, котрий початково мав бути розгорнутим для ведення боїв у гірській місцевості Скандинавії (до того ж, цей підрозділ вирізнявся батальйоном, озброєним 20-ма трофейними радянськими Т-34). Таким чином, на момент поновлення Люблінсько-Брестської операції з 18 липня 1944 р. у вищезгаданої групи армій Вермахту не перебувало бодай значного танкового чи піхотного резерву.
Фото 11
Львівсько-Сандомирська операція. Джерело: cdnc.pamyat-naroda.ru
Підтвердженням наших слів є свідчення безпосереднього виконавця та творця Люблінсько-Брестської операції – командувача 1-го Білоруського фронту, Костянтина Рокоссовського:
«Битва, що розгорнулася в липні на лівому крилі 1-го Білоруського фронту, і наступ військ нашого сусіда зліва, який розпочався тижнем раніше, – 1-го Українського фронту, вилилися в струнку взаємодію двох фронтів на суміжних флангах. Нашому успіху великою мірою сприяла та обставина, що, наступаючи, 1-й Український фронт позбавив противника можливості підкріплювати свої сили на люблінському напрямку».
Бойові дії 1-го Українського фронту на Львівщині також вплинули і на решту наступальних дій Червоної Армії в рамках «Багратіону». Особливо, Львівсько-Сандомирська операція привернула увагу повітряного командування військово-повітряних сил Німеччини – Люфтваффе. Попри розпал Білоруської наступальної операції, в район Станіслава (сучасний Івано-Франківськ) – Львова – Сокаля було перекинуто 4 з 8 наявних на Східному фронті ескадриль денних винищувачів – 11, 51, 52 та 54. В одній з них (52-й ескадрі) воював найрезультативніший льотчик Люфтваффе – Ерік Хартман.
Під час фінального етапу вищезгаданої операції – боїв за Сандомирський плацдарм, попри боєзіткнення в районі Варшави та Риги, на кордонах Східної Прусії, німецьке командування почало поступову передислокацію частини своїх військ з групи армій «Центр» в район вищезгаданого плацдарму. Відомо, що в напрямку Сандомира було відправлено 501-й танковий батальйон (наново поповнений найсучаснішою бронетехнікою Вермахта – «Королівськими Тиграми»), 78-му гренадерську (до того – піхотну штурмову) та 253-ту піхотні дивізії.
Про пріорітетність Краківсько-Сандомирського напрямку для німецького командування також свідчить факт передислокації гренадерських бригад, сформованих в рамках так званого призову «Валькірії». Даний призов був пов’язаний з ходом невдалої операції частини німецького генералітету проти власної політичної верхівки на чолі з Гітлером. Початково сформована за дозволом останнього як план мобілізації Резервної армії Вермахту в Німеччині у випадку державного перевороту, операція мала слугувати бунтівниками для ліквідації чи ізоляції місцевих партійних осередків. Після провалу путчу, перед Гітлером залишалася дилема наявності мобілізованих з’єднань Резервної Армії котрі все ще очікували остаточного наказу командування. Останні було вирішено передислокувати на Східний фронт для зупинки Радянського наступу. Попри перебування цих з’єднань як на Варшавському, так і на Краківському напрямках, останній містив в собі більшу кількість новоприбулого особового складу (4 бригади (1133,1134,1135,1136) проти 2 (1131 і 1132)).
Отже, можна переконатися, що географічна та стратегічна важливість терену Західної України, а також операцій, що мали місце на цій території (не в останню чергу, Львівсько-Сандомирської) в значній мірі впливали на хід подій в Білорусі та Польші та сприяли їх успішному здійсненню.
Союзницький внесок в операціях Червоної Армії влітку 1944 р.
Визначну роль у подіях «Багратіону» та супутніх операцій Червоної Армії була підтримка Західних союзників.
На операції Червоної Армії значно вплинули події в Нормандії та подальші дії альянтів на території Франції, Голандії та Бельгії, котрі «відтягнули» на себе частину німецьких резервів як на території Німеччини, так і на Східному фронті.
Показовою у цьому контексті є доля 2-го танкового корпусу СС. Останній складався з 2 танкових дивізій СС (9-ї танкової «Гогенштауфен» та 10-ї танкової «Фрундсберг») і перебував в якості головного резерву групи армій «Північна Україна» (разом зі вже згадуваними 16-ю та 17-ю танковими дивізіями). Це військове з’єднання не тільки мало перевагу в особовому та технічному складі (дивізії СС найпершими забезпечувалися найбільш передовою бронетехнікою Німецької індустрії («Пантерами» та «Тиграми»), а також кількісно переважали інші з’єднання Вермахту), але й мало за собою досвід боїв з Червоною Армію (серед таких варто згадати деблокування оточеного угрупування Вермахту з району Кам’янця-Подільського). Проте, у зв’язку з початком наступу в Нормандії, в червні 1944 р. ця потужна сила була відправлена на Західний фронт.
По дорозі в Польшу, поблизу східнонімецького міста Марієнбург, було повідомлено про зміну цілей одному з найбільш відомих з’єднань Вермахту – Учбовій танковій дивізії. Останнє, будучи одним з найбільш моторизованих підрозділів німецької армії, місцем найдосвідченіших кадрів танкових військ, не поступалась в кількості і якості бронетехніки дивізіям СС.
Врешті, низка підрозділів Вермахту, переформованих або поповнених після важких боїв на Західній Україні та Білорусі, була відправлена не на Східний фронт, а на захист західних рубежів Третього Райху. Яскравим прикладом цьому можуть слугувати 361-ша піхотна дивізія та 506-й танковий батальйон важких танків «Тигр». Під час битви під Бродами перша знаходилася в складі оточеного німецького угрупування, в той час як другий здійснював деблокування бродівської групи. В підсумку, обидва підрозділи в серпні 1944 р. було відправлено на поповнення в Німеччину, а звідти, у вересні 1944 р., передислоковано в Голландію, для протидії союзному десанту в районі голландського міста Арнем (операція «Маркет Гарден»).
Схожим чином події на Західному фронті спіткали і німецьке повітряне угрупування на Східному фронті. Понад 50 денних винищувачів (половина однієї ескадрильї або 5 ескадр) було відправлено на Західний фронт. В той час, не менше 3 ескадриль денних винищувачів Люфтваффе брали участь у захисті Румунських нафтових платформ від нальотів союзних літаків, що пожвавилися з літа 1944 р.
Певну частину німецьких повітряних сил відволікали нальоти американських ВПС, що здійснювалися з аеродрому під Полтавою. Операції «Шаленець І-VI» не тільки довели пріорітетність для радянських військ Краківського напрямку (як зазначає Сергій Плохій, основні радянські запити екіпажам американських бомбардувальників В-17 влітку 1944 р. надходили саме на здійснення бомбардувань в районі Нижньої Силезії, а не у Варшаві, Мінську чи Любліні), але й сприяли загальному застою німецької військової промисловості (наслідком вересневою операції «Шаленець –VI» стало знищення військового заводу в Хемнінці, що уповільнило на півроку будівництво двигунів для німецьких танків «Пантера» та «Тигр»).
Вищезгадані повітряні операції союзників стали своєрідним «тригером» для німецького командування. В підсумку, єдиний на Східному фронті підрозділ Люфтваффе, що спеціалізувався на нічних бомбардуваннях (4 авіакорпус), котрий, за іронією долі, діяв в зоні відповідальності групи армій «Центр», замість зриву підготовки військ Червоної Армії, що готувалися до наступу, в останній день перед початком «Багратіону» (21 червня) атакував більш «перспективну» ціль, аеродром американських бомбардувальників під Полтавою. Таким чином союзники зменшували потенціал східного угрупування Люфтваффе, а з цим, полегшували радянським військам наступ на землі.
Значну складову наступального угрупування Червоної Армії в «Багратіоні» становила бронетехніка, надана союзникам в рамках програми «Land lease». Переважну її кількість становили танки: американський М4А2 «Sherman» та британський Mk III «Valentine».
Фото 12
Екіпаж танку М4А2 «Sherman» зі складу 1-го Білоруського фронту. 1944 р. Джерело: www.google.com
8-й Гвардійський механізований корпус 1-го Білоруського фронту, котрий брав участь у вигнанні ворога з Любліна, на 59 % складався з американських М4А2 «Sherman» та британських Mk III «Valentine». 1-й та 3-й Гвардійські механізовані корпуси, 3-й Гвардійський кавалерійський корпус, що відзначилися при вигнанні ворога з Бобруйська, Бреста, Орші, складалися на 100, 91 та 83 % з закордонної бронетехніки. З 2715 танків, залучених в рамках операції «Багратіон», 810 (або 30 %) мали закордонне походження.
Участь в Білоруській наступальній операції брала унікальна військова одиниця союзників – французький авіаційний полк «Нормандія-Неман». Сформований в 1942 р. з військового персоналу «Вільної Франції», озброєний виключно радянськими винищувачами (Як-1, Як-9, Як-3), цей військовий підрозділ відзначився під час вигнання німецьких військ з м. Борисов та в боях у Литві (за що останньому було додано приставку на честь однойменної місцевої річки – Неман)
Фото 13
Радянські офіцери та французькі пілоти з полку «Нормандія-Неман» обговорюють план бою. 1943 р. Джерело: cheminsdememoire.gouv.fr
Не були позбавленими закордонних «вливань» і радянські з’єднання на території України. В кожній з 3-х танкових армій 1-го Українського фронту перебувало по одній самохідній артилерійській бригаді, озброєній самохідними артилерійськими установками американо-британського виробництва, Су-57 (Т48) та британськими танками MK-ІХ (Valentine IX): 16-та в 3-й танковій армії, 19-та в 1-й танковій армії, 22-га в 4-й танковій. Всі ці підрозділи становили 12 %, 32 % та 47 % кожної з армій відповідно (станом на середину липня 1944 р.).
Фото 14
Обкладинка журналу бойових дій 16-ї самохідної артилерійської бригади 3-ї танкової армії 1-го Українського фронту. На зображенні – самохідна артилерійська установка американо-британського виробництва, Су-57 (Т48). Джерело: pamyat-naroda.ru
2-га гвардійська кавалерійська дивізія, котра входила в склад окремої кінно-механізованої групи Баранова, шо визволяла Жовкву та Перемишль, мала в своєму складі британські танки Mk II «Матильда» та Mk.III «Валентайн» (що становило 30 % всієї дивізії).
Таким чином, союзники значною мірою долучилися до успішного втілення задуму цієї операції – як безпосередньою збройною участю, так і військовими поставками.
Останнє, проте не менш важливе: участь українців в операції «Багратіон»
В загальному наративі сучасної зарубіжної історіографії Східний фронт часто називається «Російським» (Russian). Від цього постає і наступна похідна – успіх операції, як виключно здобуток «російських» фронтів та самих росіян.
Як ми зазначили, події на українському терені відіграли непересічну роль у загальному успіху цієї операції. Не менш важливою була і участь українців у Білоруській наступальній операції.
Ось деякі з характерних епізодів:
- Виконуючи обов’язки командира 176-го Гвардійського винищувального полку, в серпні 1944 р., в районі дій 1-го Білоруського фронту здійснював бойові вильоти на Ла-7 сумчанин Іван Кожедуб.
- В боях за Бобруйськ та на околиці Варшави відзначився командир стрілецького відділення 293-ї Гвардійської стрілецької дивізії, один з 4 повних кавалерів ордену Слави, уродженець Херсонщини, Павло Дубинда.
- Значну роль в контролі над водними переправами під час вигнання німецьких військ з Бобруйська та Пінська зіграла 1-ша бригада річкових кораблів Дніпровської воєнної флотилії під командуванням уродженця Переяслава-Хмельницького, Степана Максимовича Лялька.
Офіцерський штат 1-3 Білоруських фронтів станом на 1 січня 1945 р. на 18-20 % складався з українців. Не менш чисельними були українці і серед рядового складу фронтів – від 19 до 25 %. Таким чином, останні становили другу за чисельністю національну групу у вищезгаданих військових з’єднаннях (після росіян).
На поданому прикладі можна переконатися в залученості у Білоруській наступальній операції не тільки росіян, а і інших національностей Радянського Союзу. Не останню скрипку тут грали українці, котрі становили одну з найчисельніших груп військових з’єднань, що брали участь в операції «Багратіон».
Фото 15 Павло Дубинда
Фото 16 Степан Лялько
Фото 17 Іван Кожедуб
Статтю підготував – Владислав Пилипенко