Чекісти прийшли за Оленою Вітер. Під час обшуку в неї виявлено валізу, залишену Чемеринським, а в ній своєрідні символи його життя — священича ряса та револьвер.
У жовтні 1981 року до Ізраїлю завітав Петро Мірчук — відомий діяч та історик українського націоналістичного руху, колишній в’язень найжахливішого нацистського табору смерті Авшвіц. Він був одним із небагатьох, хто вижив і залишив спогади про пережиті жахи.
На Святу землю колишній в’язень приїхав не задля відпочинку — як член кількох українсько-єврейських організацій він намагався продовжувати діяльність, спрямовану на розбудову приязних стосунків між обома народами.
Поїздка мала й дуже конкретну мету — посприяти визнанню митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького Праведником народів світу. Петро Мірчук відвідав “Яд Вашем” — інституцію, від рішення якої залежало розв’язання проблеми. Після ознайомлення гостя з експозицією музею його відвели до місця, в якому вшановувалися імена людей, що рятували євреїв у роки Голокосту.
“Сад “праведних”, — згадував він, — це ряди дерев попри головний будинок “Яд Вашем” і позад нього. Разом із дружиною уважно придивляюся табличкам поруч кожного дерева, шукаємо українців. Знайшли тільки один напис “Україна”: ім’я — Олена Вітер”. Згодом у цьому місці з’явилися прізвища інших людей, поруч з якими містився напис “Україна”. На сьогодні їх — 2402. Монахиня Олена Вітер на той момент була першою, але не єдиною праведницею з нашої країни — інших записували громадянами чи то Польщі, чи то СРСР. Вона ж, отримуючи почесне звання у 1976 році, наполягла на тому, щоб саме Україна була зазначена як її батьківщина. Націоналіст Петро Мірчук відзначив гідну пошани позицію жінки. Проте він навіть не уявляв, наскільки близько коло його знайомств перетиналося з людьми, з якими співпрацювала Олена Вітер. Жінка, ім’я якої поруч зі словом “Україна” першим з’явилося в Саду праведників, була його колегою — членом Організації українських націоналістів. Вона прожила довге, повне драматичних перипетій життя, варте втілення в романі чи художньому фільмі. Наразі ж найповнішим відображенням її біографії є чотири товстих томи кримінальної справи, списані чекістами.
Олена народилася у 1904 році в селі Миклашів на Львівщині. Її батьки — гімназійні професори Василь та Марія. Дівчинка виростала в національно змішаній родині (мати була полькою), але саме сімейне виховання стало основою її патріотичного світогляду.
Олена завжди вважала себе українкою, хоча до 13 років жила з батьками в Австрії. Ймовірно, повернення родини до Львова у 1918 році було пов’язане з політичною діяльністю батька. Загалом саме він мав вирішальне значення на формування особистості дівчини. Отримавши добру базову освіту в гімназії, у 1921 році вона стає студенткою медичного інституту.
Але вже незабаром її життя різко змінюється — того самого року помирає її батько, а наступного Олена залишає навчання і подається в монастир. Можемо тільки гадати, чи перша з цих подій була причиною другої. “За” промовляє близькість із батьком за життя і певна відчуженість від матері, яка решту свого життя провела у Познані далеко від доньки.
Обрана дорога не означала, що Олена цілком відгородилася від попереднього життя та своїх зацікавлень — вона і в монастирі надавала медичну допомогу тим, хто її потребував, продовжувала брати активну участь в українському громадському русі.
У 1924 році в жіночому монастирі студитського уставу в Якторові організовано відділення товариства “Рідна школа”, в якій українські діти мали можливість навчатися українською мовою. Педагогічний талант монахині був зауважений керівництвом — Олена Вітер, попри молодий вік (лише 22 роки), отримала посаду “магістри новіціатів”, тобто наставника для нових послушників.
Активну громадську роботу побачили й інші люди — з-поза стін монастиря. Якось улітку 1930 року біля Якторова розклали свій табір члени молодіжної організації “Пласт”. Під час таборування вони спілкувалися з монахинями, які допомагали їм вирішувати різні побутові проблеми. Саме тоді, як згадувала потім Олена, один із учасників табору Юліан Головінський, колишній офіцер Української галицької армії, а на той час чільний діяч націоналістичного підпілля в Західній Україні, запропонував їй вступити до лав ОУН. Після вступу до підпільної націоналістичної організації її життя не особливо змінилося. Вона не займалася підготовкою терористичних актів проти представників окупаційної влади, не готувала збройного повстання, а лише продовжила активну просвітницьку роботу. До раніше відкритої при монастирі “Рідної школи” додалися вечірня школа для дорослих, драматичний гурток і навіть дитячий садок. Згодом уся ця робота буде узагальнена чекістами у звинувачення “націоналістичне виховання молоді”. Додатковим став хіба збір пожертв для українських політичних в’язнів, яким тепер зайнялася Олена.
У 1932 році сестра Йосифа (таким було монаше ім’я Олени Вітер) стала ігуменею, тобто настоятелькою Якторівського жіночого монастиря. Молоду (а їй було лише 28 років!) і активну монахиню підтримував сам глава греко-католицької церкви митрополит Шептицький.
“Ексцеленція ставився до мене по-батьківськи, — згадувала монахиня, — керував моєю наукою, заохочував до монашого життя, давав приклад релігійної ревності. Згодом він стежив за моєю поведінкою в монастирі, висилав декілька разів до Риму”.
Наступні сім років були для Олени Вітер доволі спокійними. Це була тиша перед бурею, яка вдарила у вересні 1939 році.
Радянська влада, що прийшла на західноукраїнські землі, зруйнувала не лише польську державу, але й життя мільйонів мешканців цих теренів. “В 1939 році, — згадувала вона згодом, — наш монастир був розгромлений Червоною армією… Радянські вояки, ввійшовши в монастир, скидали ікони, знущалися над святинями”.
Справджувалися найстрашніші чутки про “безбожну сатанинську владу совєтів”. Зруйнований монастир для ігумені Йосифи був не просто сплюндрованою будівлею, в якій вона провела сімнадцять років.
Він став символом її перекресленого життя, яке треба було починати заново в жахливих обставинах. У відчаї вона хотіла залишити батьківщину. Від цього вчинку її втримав митрополит Шептицький, який пояснив, що саме тепер вона як ніколи потрібна саме на цій землі.
Олена повернулася до Львова, де знову зібрала своїх підопічних. “Монастирський будинок, — згадувала вона, — ми зареєстрували як гуртожиток медсестер, всі монахині зняли монастирський одяг і стали працювати медичними сестрами”. Сама колишня ігуменя влаштувалася секретарем у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина.
На цю роботу її порекомендував найвідоміший пацієнт доктора Панчишина — митрополит Шептицький. Місце було доволі безпечним для Олени Вітер, адже лікар був “на доброму рахунку” у нової влади — один із учасників Народних зборів Західної України, який особисто голосував за її включення до СРСР, депутат Верховної ради СРСР, з жовтня 1939 року очолював відділ охорони здоров’я у Львівській області.
Користуючись таким прикриттям, Олена й далі підтримувала зв’язки з ОУН, котра продовжила діяльність в умовах радянської окупації. Репресії НКВД була значно масштабнішими та жорстокішими, ніж переслідування, яких зазнали націоналісти від польської влади.
Почалися арешти та розстріли членів ОУН, масові депортації членів їхніх родин. У таких екстремальних умовах одним із варіантів порятунку для викритих оунівців була втеча в окуповану німцями Польщу. Олена Вітер, яка сама відмовилася від задуму залишити батьківщину, зайнялася організацією нелегального переходу за кордон підпільників.
Улітку 1940 року вона намагалася переправити на захід іншого революціонера в рясі — священика та члена ОУН Ярослава Чемеринського. Для цього зв’язалася зі співробітницею спеціальної поліклініки “для відповідальних працівників” у Львові, яка за гроші пообіцяла дістати документи, що мали б допомогти виїхати втікачу.
Через деякий час папери були у священика, і він рушив на захід до кордону. Але на цьому успіхи операції завершилися — Чемеринського заарештували. З’ясувалося, що жінка, яка діставала документи, була радянським агентом.
Її прізвище — Лерман, згодом виявилося, що її чоловік служив в НКВД. Чи мав він якесь відношення до начальника тюремного управління НКВД у Львівській області Лермана, залишається нез’ясованим.
11 червня 1940 року чекісти прийшли за Оленою Вітер. Під час обшуку в неї виявлено валізу, залишену Чемеринським, а в ній своєрідні символи його життя — священича ряса та револьвер. Для ведення слідства затриману відвезли в найстрашніше на той час місце у Львові — в тюрму на колишній вулиці Лонцького. Слідство тривало майже півроку.
“Тягали мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице, — згадувала вона про тортури. — Згодом один енкаведист ухопив мене за руки, другий — за волосся, третій — за ніс і влили мені в уста сечі. “Маєш, це твоє святе причастя”, — казали. Вранці відвезли мене до в’язниці.
Допити відбувалися щодругу або щотретю ніч. При кожному мене катували. Били то гумовою, то залізною палицями, видирали волосся, викручували руки. Одного разу бухнула мені вустами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст. Згодом силою витяг ганчірку, відкрив мені вуста і сплюнув до них своє харкотиння.
Від дня арештування мене допитували 47 разів і при кожному катували. Раз везли мене з тюрми на допит і питали, чи хочу я самостійної України. Сказала, що так. Тоді кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім знову взяли в кімнату до слідчого, скинули з мене сорочку й дротом пустили електричний струм по тілу”.
Олена Вітер під час допитів визнала свою приналежність до ОУН, розповіла про свою просвітницьку діяльність. Проте організація шкіл, дитячих садочків та драматичних гуртків — це не те, що цікавило чекістів. ОУН — революційна організація, тож і затримана, незважаючи на те, що була монахинею, мала бути терористкою.
У результаті в протоколі допиту таки з’явилося “зізнання” затриманої про те, що вона створила у спецполіклініці підпільну терористичну групу, метою якої була, зокрема, ліквідація директора цього закладу. Тепер чекісти заспокоїлися, адже за “викриття” терористичної групи їм гарантовано світило підвищення по службі, а заарештованій — засудження до смертної кари. Допити припинилися, але Олена й далі сиділа у в’язниці на Лонцького. Чи слідство ще тривало, чи вже закінчилося, вона не знала. Як і не знала про смертний вирок, що вже був підписаний для неї.
Володимир В’ятрович
Джерело: ТСН