Перегляд справи закінчився в 1956 році тим, що Даниленко визнали несправедливо засудженою, а з Олени Вітер зняли “терористичні” статті і скоротили її ув’язнення до 10 років.
Для багатьох мешканців Львова радянська влада чітко асоціювалася з жахами літа 1941 року, коли вбито тисячі в’язнів у тюрмах.
Тому вони не стали чекати її повернення, а почали виїжджати на Захід. Олена Вітер і цього разу залишилася на батьківщині, попри загрозу, що висіла над нею. Більше того, вона не припинила своєї допомоги українським повстанцям, які продовжили боротьбу, тепер уже проти радянської влади.
Як і за німецької окупації, вояки УПА могли розраховувати на ігуменю Йосифу. І знову-таки її монастир був не єдиним, який надавав допомогу повстанцям, до цього активно долучалися інші священики та монахи. Серед них і брат митрополита архімандрит Климентій Шептицький, з яким тісно співпрацювала Олена Вітер.
Масові репресії проти місцевого населення радянська влада розгорнула одразу після повернення. Дуже швидко вони зачепили і духовенство греко-католицької церкви. Влада поставила собі за мету цілковиту її ліквідацію, адже розуміла, що вона є основою українського національного руху в Галичині. Тому розпочалися арешти священиків, співпраця ж із антирадянським підпіллям, яка виливалася передусім у звичайну християнську допомогу потребуючим, служила приводом для жорстоких дій влади.
Митрополита Андрея Шептицького від арешту, напевно, врятувала лише смерть 1 листопада 1944 року. Його наступник Йосиф Сліпий пробув на волі після цього лише півроку — у квітні 1945 року він разом з іншими владиками церкви був заарештований НКВД.
Олена Вітер розуміла, що її арешт є справою найближчого часу. І вона не помилялася. 12 квітня 1945 року о 7-й ранку до монастиря студитів у Львові прибула опергрупа НКВД. Монахиня, яка підійшла до дверей, не відразу відчинила їх під приводом того, що має принести ключі. Сама ж побігла попередити ігуменю про небажаних гостей. Чекісти тим часом, довго не чекали і зламавши ворота, увірвалися до монастиря. Жодна з сестер не хотіла відповісти, де перебуває ігуменя. Оперативники розуміли, що в неї були надто мало часу для того, аби кудись утекти, тож вона мала заховатися на території монастиря. Тому почали активний розшук у приміщенні, який дав результат — Олену Вітер знайшли на горищі.
Перший допит розпочався ввечері того ж дня. Затримана відразу зізналася, що “мала зв’язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки і працювала на користь створення самостійної України.
Це я робила цілком усвідомлено, будучи вороже налаштованою до радянської влади”. Розуміючи, що її зізнання можуть використати для звинувачення інших, вона заявила слідчому, що “якщо бандерівці зверталися, то зверталися саме до мене, щодо інших сестер, то, наскільки я знаю, вони такого зв’язку з бандерівцями не мали”.
Проте, як і під час першого арешту, чекістам було замало таких зізнань, адже в постанові про затримання, окрім допомоги повстанцям, ігуменю звинувачували у “терористичних намірах”. Від цих закидів вона категорично відмовилася. Саме під час допитів у 1945-му вона дізналася про свої “зізнання” в терористичній діяльності на першому слідстві у 1940 році. Виявилося, що чекісти мали ще один аргумент, який мав підтвердити їхні звинувачення. Це були свідчення заарештованої раніше студентки Інни Даниленко. Та заявила, що Олена Вітер втягувала її в націоналістичне підпілля, ба навіть давала завдання убити двох співробітників НКВД і відомого радянського письменника Ярослава Галана, останнього — за яскраву антицерковну публіцистику.
Олена була вкрай здивована такими абсурдними звинуваченнями, та ще й почутим із вуст знайомої їй дівчини. Вона познайомилася з Інною півроку тому, коли її привели в монастир як охочу хреститися у греко-католицькій церкві. Сестра Йосифа готувала дівчину, яка сама була родом із Києва, до хрещення. Тепер свідчення її протеже були головним аргументом у звинуваченні в тероризмі.
Слідство тривало до 9 квітня 1946 року. Олена Вітер не визнала звинувачень у підготовці вбивств, однак вони все одно потрапили до обвинувального висновку. Суд відбувся в Києві 27 квітня. Олену Вітер судили разом з її “похресницею” Інною Даниленко.
Поведінка останньої на суді була трагікомічною. Вона “щиро” зізналася у зв’язках з підпіллям, у підготовці разом з Оленою Вітер терористичних актів, але й цього для неї виявилося замало. Інна вирішила скористатися судом, аби засвідчити свою лояльність радянській владі.
Добру частину її промови було присвячено розумінню нею помилкового ставлення до цієї влади, чому вона завдячує чудовому слідчому капітану Дубку.
“Прошу суд, — зверталася вона до зали, — передати слідчому Дубку мою подяку, подяку людини, що знайшла Батьківщину”. Далі — більше: “Якби слідчий Дубок зустрівся раніше на моєму життєвому шляху, я давно була б у радянському партизанському загоні, а не на лаві підсудних”.
Суд закінчився аж після опівночі. Вироком Олені Вітер присуджено 20 років каторжних робіт, її “подільниця” Інна Даниленко, незважаючи на свої дифірамби владі, отримала 10 років ув’язнення. Для того, щоб зрозуміти, що її лише використали для організації судового фарсу, дівчині знадобилося кілька місяців ув’язнення.
У липні 1946 року Інна написала довгого листа на ім’я прокурора, в якому твердила, що її свідчення були неправдивими і отримані під час слідства обманом. Проте сподівання, що цим листом вона зможе раптово змінити судове рішення, були такими ж наївними, як попередні очікування на милосердя радянської влади.
Минуло вісім років, перш ніж лист врешті розглянули. На той момент у 1954 році, після смерті “вождя народів” Сталіна, поступово почали переглядати кримінальні справи з часів масових репресій 1930—1950-х років. Власне, під час такого перегляду виявилося, що згаданих у протоколах співробітників НКВД, яких нібито хотіла вбити Олена Вітер, ніколи не існувало. Підполковник Кузнєцов, який зайнявся цією справою, дійшов висновку, що “особистість засудженої Даниленко викликає деякі сумніви щодо повноцінності і витриманості”.
У листопаді 1955 року її повторно допитали і з’ясували, звідкіля взялися фантастичні свідчення у 1945 році. Виявилося, що восени того року НКВД заарештував її прийомну мати Марію Ясеницьку. Після чого затримали і саму Інну Даниленко, якій повідомили, що Ясеницька має зв’язки з підпіллям ОУН, але чекісти можуть її відпустити за умови, якщо Інна зобов’яжеться доповідати НКВД про те, з ким вона контрактуватиме на волі.
Вербуючи студентку, слідчий Бреккер запропонував їй “написати документ, який викриває мене у злочинній діяльності, а саме те, що я є членом ОУН, про свою діяльність в ОУН і особливо щось про причетність до терористичних актів, тобто саме такий документ, за яким я могла бути притягнута до кримінальної відповідальності.
Цей документ, за словами Бреккера, буде зберігатися в МВД, і якщо я до дорученої роботи поставлюся чесно, то його знищать”. Інна погодилася на цю пропозицію — свідчення переписувалися кілька разів, у результаті редагування слідчим у тексті з’явилася і Олена Вітер, і теракти, які вона “готувала”.
Потім був суд, на якому Інна хотіла зіграти добропорядну радянську громадянку, що кається за своє націоналістичне минуле. А потім вирок, який, очевидно, був шоком для неї. Перегляд справи закінчився в 1956 році тим, що Даниленко визнали несправедливо засудженою, а з Олени Вітер зняли “терористичні” статті і скоротили її ув’язнення до 10 років.
Сестра Йосифа вийшла на волю 29 березня 1956 року, відбувши в ув’язненні 10 років, 5 місяців та 17 днів. На цьому закінчується чотиритомна справа на Олену Вітер — монахиню, члена ОУН, людину, котра рятувала інших у страшні часи.
Але на цьому не закінчилося її життя — сестра Йосифа прожила ще довгих 32 роки. Ми маємо мало інформації про цей період — схоже, старенька монахиня вже мало цікавила чекістів. Знаємо, що решту свого життя вона прожила у містечку Скалат на Тернопіллі. Тут вона знову, як і в часи своє молодості, організовує підпільний жіночий монастир. Попри брак фактичної інформації, можемо не сумніватися в тому, що до останніх днів свого життя вона чинила людям добро.
Олена Вітер, сестра Йосифа, померла 15 листопада 1988 року, не доживши менше року до виходу греко-католицької церкви з підпілля. Відродження церкви стало початком відродження держави, яка стала незалежною ще через два роки.
Олена Вітер заслуговує на нашу шану і пам’ять як людина, котра доклала чимало зусиль до обох справ, і, найважливіше, як людина, котра чинила добро навіть у найстрашніший час.
Володимир В’ятрович
Джерело: ТСН