Якщо ми подивимося статистику часів Другої світової війни, то з’ясується, що найбільші втрати у Великій Вітчизняній війні зазнала саме РСФСР — більш ніж 70% втрат. Це означає, що війна виграна, не хочу нікого ображати, але в основному за рахунок людських та індустріальних ресурсів Російської Федерації.
Володимир Путін під час телевізійної програми «Разговор с Владимиром Путиным. Продолжение», 16 грудня 2010 року
Суть міфу
Російський народ виніс на собі основний тягар війни.
Факти стисло
Перемога у Другій світовій війні над нацизмом є результатом дій не якоїсь однієї країни, а спільних дій усіх учасників антигітлерівської коаліції. Тому навіть постановка питання про «суверенну перемогу» силами однієї РФ є абсурдною: важливий був внесок кожного з цих народів. Водночас роль українців у цій репліці теж несправедливо применшена.
Факти докладніше
Звідки ж походить твердження, що саме «на РСФРР припадає 70% втрат у Великій Вітчизняній війні»?
Офіційна позиція Кремля спирається на розрахунки групи російських військових істориків, згідно з якими впродовж 1941—1945 років у лавах Червоної армії і ВМФ воювало близько 34,5 мільйонів радянських громадян. Неповоротні втрати склали 8 мільйонів 668 тисяч 400 осіб, з них — 1 мільйон 376 тисяч українців (тобто 15,9% від загального числа військових втрат СРСР або більше, ніж усі втрати США, Великої Британії та Польщі разом узяті). Насправді ж, за підрахунками незалежних істориків, військові втрати радянських збройних сил коливаються в межах 11—12 млн, з яких українців приблизно 2,5 мільйона, тобто 21-22%.
Однак усе залежить від того, як рахувати: за етнічною ознакою або за територіальним принципом.
Російські військові експерти здійснювали підрахунок за етнічною ознакою й автоматично відсіювали громадян інших національностей (росіян, білорусів, поляків, євреїв, німців, татар, молдаван, вірмен, греків та ін.), які з діда-прадіда проживали в Україні, для яких ця земля була батьківщиною. Оскільки Україна завжди була багатонаціональною, то такий підхід, як і мотиви його використання, залишають багато питань.
Саме використання етнічного підходу зменшило частку втрат неросійських народів до 33,7%.
За підрахунками українських дослідників, у лавах Червоної армії воювало близько 7 мільйонів вихідців з України, тобто приблизно 23% від загальної чисельності Збройних сил СРСР.
Чисельність українських громадян у Червоній армії постійно змінювалася. У 1941 році вони становили 15-20% (другі після росіян). У 1942 році частка українців у ЧА зменшилася: багато хто потрапив до полону або перебував на окупованій території. На початку 1944 року, під час звільнення території України, число українців зросло більш ніж на 22%.
У 1944—1945 роках частка етнічних росіян у деяких арміях радянського війська складала лише близько 40%, наприклад, 60-а армія 1-го Українського фронту, що визволяла Краків та Освенцим, мала у своєму складі близько 36% росіян та 32% українців.
Це стало відомо під час скандалу взимку 2015 року, коли Міністерство оборони РФ, обурившись словами польського міністра іноземних справ Ґжеґожа Схетини про те, що то «українці визволили Аушвіц», розсекретило (через 70 років після завершення війни!) формуляр із національним складом цього військового з’єднання. Цілком випадково Міністерство оборони РФ цим документом спростувало слова Володимира Путіна про 70% людських ресурсів.
Не варто забувати і про якісні показники. Близько 2,5 мільйони українців нагороджені радянськими орденами і медалями. За виняткову мужність 2 тисячі удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Тричі Героєм Радянського Союзу став І. Кожедуб, двічі Героями — 32 українці, в тому числі О. Молодчий, Д. Глінка, П. Таран, М. Бондаренко, О. Мазуренко, А. Недбайло, В. Михлик та ін.
Багато українців було і в командуванні Червоної армії: Г. Кулик, С. Тимошенко, І. Черняховський, А. Гречко, А. Єрьоменко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський.
Від імені СРСР Акт капітуляції Японії підписав українець генерал К. Дерев’янко.
Групу прапороносців, що підняла «Прапор Перемоги» над Райхстагом, очолював українець лейтенант О. Берест.
Міжнародним визнанням внеску українців у перемогу над нацизмом було надання УРСР членства в ООН.
Прихильникам етнічного підходу при оцінці внеску українців у перемогу над нацистами варто ще раз нагадати кілька важливих фактів.
Для українців війна почалася не в червні 1941 року, а 1 вересня 1939 року. На момент початку Другої світової війни у польській армії, яка налічувала 1 млн осіб, служило до 120 тисяч етнічних українців. Під час вересневої кампанії у боях проти нацистів загинуло 8 тис. українців — громадян Польщі.
Українці воювали в арміях союзників. Цей факт, на відміну від служби українців у рядах Вермахту і військах СС, деякі російські історики чомусь замовчують.
Серед військових США, які брали участь в операції «Оверлорд» (висадка союзних військ у Нормандії), налічувалося 40 тисяч американців українського походження. Кількість українців у канадській армії, за різними джерелами, становила від 35 до 50 тисяч.
З 1940 року 5 тисяч українців воювало у французькому Іноземному легіоні. У 1944 році французький рух Опору сформував три окремі українські підрозділи.
Тисячі етнічних українців — колишніх польських громадян, яких після 1939 депортували у східні області СРСР, увійшли до складу 2-го Польського корпусу під командуванням генерала Владислава Андерса. У 1942 році корпус залишив територію СРСР і в складі британського експедиційного війська брав участь у боях в Італії.
Влітку 1943 року сформувалася 1-ша окрема Чехословацька бригада під командуванням полковника Людвіка Свободи. З 15 тисяч особового складу бригади — 11 тисяч були закарпатськими українцями.
Кількома словами також варто згадати у цьому контексті й евакуйовані з території України людські ресурси і промислові потужності: складно уявити спільну перемогу без українських металургійних і машинобудівних підприємств та українських спеціалістів, які будували танки і літаки на Південному Уралі.
Але найголовніше з того, що «утікає» з-під уваги Путіна, — це справедлива оцінка спільних зусиль цілої антигітлерівської коаліції. Без американського ленд-лізу були б неможливі перемоги у Східній Європі. Ленд-ліз — неможливий без успішних воєнних дій на Тихоокеанському театрі. Тобто успіх від багатьох перемог Червоної армії напряму залежав від американських військових зусиль на протилежному боці земної кулі. І це — тільки один приклад із багатьох подібних. Ніхто точно не зможе сказати, чия допомога, чиї зусилля у тій війні були вирішальними.
Слова Путіна є прикладом маніпуляції фактами й інструменталізації історії, свідомого звуження перспективи.
Яна Примаченко
Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”
Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.
“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.
Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.
“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.
Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.