Львів трепетно чекав на кінноту Олександра Пархоменка! Львів радісними вигуками, хлібом та сіллю зустрів одягнені в броню сталеві дивізії Семена Тимошенка! …Львів став радянським!
Олександр Довженко, фільм «Освобождение украинских и белорусских земель от гнета польских панов и воссоединение народов-братьев в единую семью», липень 1940 року
Суть міфу
17 вересня 1939 року Червона армія розпочала «визвольний» похід, аби «подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, що населяють Польщу».
Вступ Червоної армії на територію Галичини та Волині супроводжувався масовим і щирим ентузіазмом, що відобразилося пізніше у рішеннях Народних зборів Західної України про об’єднання українців у «великій сім’ї радянських народів».
Факти стисло
«Золотий вересень» — це радянська пропагандистська назва вересневої кампанії Червоної армії проти Польщі. Пропаганда малювала картини масового ентузіазму та великих очікувань населення Західної України щодо встановлення нових порядків на цих територіях.
Насправді радість від приходу більшовицької влади не була загальною і досить швидко змінилася на розчарування, страх та опір.
Факти докладніше
На початку прихід Червоної армії справді викликав радше позитивні емоції частини мешканців Західної України.
Суспільство складалося з трьох етнічних груп: близько 63% українці, біля чверті — поляки, значну частину решти становили євреї.
Доступ українців і євреїв до вищої освіти та державного управління у Другій Республіці Польській не був рівноправним із поляками: меншини зазнавали дискримінації. Така політика польської держави разом із давніми прагненнями українців до державної незалежності не могла не спричинювати браку лояльності.
Тому частина українців вітала прихід Червоної армії саме як спосіб позбутися непопулярного, а часом і репресивного щодо українців політичного режиму. Частина суспільства мала ілюзії, що зміни принесуть покращення соціально-економічних умов життя. Водночас частина українців Галичини і Волині сприймали більшовизм як загрозу. Тому було б перебільшенням називати ставлення до цих подій загальним ентузіазмом — воно було дуже різним.
Досить часто «урочисту зустріч» Червоної армії влаштовувала… сама Червона армія. До певної місцевості приїжджали автомобілем радянські політруки і переконували людей у необхідності організації урочистостей. Власне вони полягали у будівництві «тріумфальної брами», прикрашеної гіллям дерев та вітальними транспарантами. «Чому ви нас не зустрічаєте? Хіба ви нам не раді?» — такі розмови між прибульцями і місцевими селянами фіксують тогочасні джерела.
Не обходилося без казусів. В одному з сіл місцеві зробили браму з соснового гілля, яку прикрасили як червоними прапорами, так і українським національним жовто-блакитним стягом. Коли з’явилися «визволителі», один з вершників нахилився до зустрічальників і тихо сказав: «Не ми вас, а ви нас мусили б визволяти!» У цей самий момент хтось їм з політруків одним помахом шаблі зрубав український прапор на брамі. Для присутніх це було, як холодний душ.
До того ж розчаровував зовнішній вигляд прибульців. У вічі впадала не тільки дешева і неякісна тканина радянської військової уніформи, але навіть вигляд червоноармійців та їхня поведінка дивували. Спогади і щоденники очевидців фіксують, що, наприклад, вираз обличчя солдатів дуже часто вказував на їхні тривалі поневіряння, пережитий стрес. Це не були обличчя щасливих людей.
До населених пунктів військо часто входило мовчки, без розмов і пісень. Усе це разом справляло доволі гнітюче враження. На всьому цьому, на повсякденній поведінці звичайних представників радянського суспільства лежав відбиток злиднів і бідності.
Як анекдот розповідали історію солдата, який звик в СРСР до тотального дефіциту. На якомусь галицькому ринку він був вражений, що може купити стільки буханців хліба, скільки схоче. Так само на анекдоти перетворилися постійні твердження «в СРСР усього багато»: «А цитринів багато? — Так, цілий завод під Харковом випускає цитрини!»
Ставлення людей до нової влади засвідчує іще один поширений у ті дні анекдот: повсюдно оповідали, як дружини радянських офіцерів, скуповуючи все, що вони до цього не бачили з одягу, примудрялися, немов у вечірньому вбранні, прогулюватися вулицями у пеньюарах та нічних сорочках.
Один із авторів спогадів про ці дні зазначав, що якби перше враження не викликало б така розчарування — стосунки могли б скластися в інший спосіб. Проте після 20-річного господарювання більшовизму в СРСР прибульці звідти виглядали злиденно і демонстрували всім своїм виглядом не тільки матеріальну бідність, але й духовну обмеженість радянського суспільства: «з-поза їх матеріальної мізерії визирала жахлива духовна мізерія більшовицького світу».
Якщо таким було перше враження від «золота» цього вересня — навряд чи варто було очікувати більшого від наступних днів і місяців.
Радянська влада намагалася швидко легітимізувати себе на цих землях. З погляду міжнародного права, «визвольний похід Червоної армії» у вересні 1939 року був типовою анексією, а його результат — окупацією чужих земель. Для того, щоб узаконити себе, комуністичний режим організував вибори до Народних зборів Західної України у геть маніпулятивний спосіб.
Вибори відбувалися під тиском нової влади; були випадки, коли громадам нав’язували кандидатів. Дуже часто кандидатами на збори ставали не місцеві, а прибульці з СРСР. Складалася парадоксальна ситуація, коли за приєднання до СРСР голосували не мешканці анексованих теренів, а громадяни окупанта. Також національний склад делегатів цих зборів не відповідав дійсності: поляки, яких було 25%, — отримали 3%, євреї, яких було близько 10%, — 4,3% делегатських місць, а українці — 92%.
Вже перші дні «Золотого вересня» відзначилися арештами. Маховик репресій тільки розгойдувався, і це не міг не помітити місцевий люд. Так формувалося справжнє ставлення до встановленої на Галичині та Волині нової влади.
Олександр Зінченко
Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”
Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.
“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.
Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.
“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.
Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.