Колабораціоністи були всюди — серед греків та англійців, серед росіян та євреїв — але ніде у масовій свідомості народу співпраця з окупантами не заохочувалась. Те, що сьогодні відбувається в Україні та Прибалтиці, — європейська аномалія.
Андрій Медвєдєв, «Новые украинские герои: под знаменами СС», vesti.ru, жовтень 2014 року
Суть міфу
Українці були головними колаборантами нацистів і радо йшли до них на службу.
Факти стисло
Масштаби російського військового колабораціонізму більші, ніж українського.
Факти докладніше
Співпраця окупованих ІІІ Райхом народів із нацистським режимом мала загальноєвропейський характер. В її основі лежали як політичні мотиви, так і соціальні причини — необхідність виживати в екстремальних умовах війни і тоталітарного режиму. Економічної та побутової співпраці не могла уникнути жодна з окупованих країн.
Для представників державних європейських націй, окупованих Німеччиною, політична і військова співпраця з ворогом була вибором, який підважував громадянський обов’язок перед власною батьківщиною. Альтернативою політичному і військовому колабораціонізму міг бути пасивний або активний опір, чи просто відмова від надмірного сприяння окупанту. Поневолені Гітлером нації Західної Європи могли сподіватися на перемогу антигітлерівської коаліції як на вирішення проблеми свого визволення.
Інша ситуація склалася на сході Європи. Тут нацистський окупаційний режим був більш жорстким, але і довоєнна ситуація не була прийнятною для всіх місцевих мешканців. Існувала проблема бездержавних народів, а також неприйняття політичних режимів, що діяли до німецької окупації. Особливо яскраво ці особливості були виражені на території, що її ІІІ Райх захопив у Радянського Союзу. Нацисти активно використовували у боротьбі проти Москви національне питання в СРСР та незадоволення людей сталінізмом. Однак замість очікуваного визволення вони запровадили режим терору та ще більшого поневолення.
Характер і масштаби співпраці визначали самі окупанти, а не поневолені ними народи. З політичних та ідеологічних мотивів нацисти обирали — які ініціативи окупованого населення та їхніх політичних середовищ підтримати чи стимулювати, а які придушити. Наприклад, у невеликій Латвії з місцевих мешканців створили аж дві дивізії Ваффен-СС, а всі петиції польських політичних представників про організацію союзних Вермахту національних сил — відхилили.
В особливо важкому становищі опинилися бездержавні малі народи, повністю окуповані німцями, такі як кримські татари. Логіка національного виживання диктувала їм радше співпрацю із загарбником, ніж безкомпромісну боротьбу.
Розглянемо передумови співпраці з нацистами в Україні та в Росії.
Обидві країни потерпали від тоталітарного сталінського режиму і мали підстави сподіватися на повалення радянської влади. На відміну від росіян, в українців був додатковий мотив бажати поразки СРСР — прагнення відновлення державної незалежності. Особливо це стосувалося жителів Західної України, які до німецької окупації менше двох років перебували у складі Радянського Союзу, і цей короткий досвід не був райдужним.
Німеччина повністю окупувала Українську РСР, натомість РРФСР втратила біля 17% території. Кількість населення України була вища, ніж окупованої частини Росії. Поки Вермахт дійшов до російських земель, ілюзії радянських громадян з приводу «німецьких визволителів» уже істотно ослабли. Окупація України тривала довше, ніж західних регіонів Росії.
Підрахувати точну кількість представників кожного з двох окупованих народів, які пішли служити до німців, досить складно. Хоча нацисти і створювали національні військові формування, чіткої кореляції між національним статусом певного східного батальйону та національністю його особового складу не було. У «російських» формуваннях траплялося багато етнічних українців і навпаки. Навіть політична орієнтація того чи іншого вояка не завжди визначала місце його служби.
Загалом в «українських» формуваннях Вермахту, СС, поліції та інших структур дослідники нараховують близько 250 тисяч особового складу. У «російських» формуваннях цей показник варіюється від 300 до 800 тисяч, залежно від методології підрахунку.
Основна маса «східних» підрозділів мала ротний та батальйонний склад і належала до поліції або Вермахту (підрозділи зі штатом від 100 до 500 осіб). Одні з них носили нарукавні нашивки «РОА» (Російська визвольна армія), а інші «УВВ» (Українське визвольне військо). Серед українських формувань на німецькій службі тільки 14-та Ваффен-СС дивізія «Галичина», сформована протягом 1943—1944 років, нараховувала більше ніж 1000 осіб особового складу (за весь час через це формування пройшло близько 32 тис. осіб). До листопада 1944 року дивізії офіційно відмовляли у праві називатися «українською». Інші великі українські формування — на рівні полків і бригад — почали творитися щойно в останній рік війни.
Серед російських формувань із самого початку траплялися більш колоритні та чисельні підрозділи. Російська визвольна народна армія (РОНА) виникла як антипартизанське ополчення, згодом її перетворили на бригаду, а потім на 29-ту дивізію Ваффен-СС. У вересні 1943 року РОНА нараховувала 12-15 тис. вояків. Російський корпус на Балканах — понад 10 тис. вояків. Російська народна національна армія (РННА) — 4 тис. вояків. 1-ша російська національна бригада СС «Дружина» — 2,5 тис. вояків. Проросійський 15-й козачий кавалерійський корпус СС — близько 30 тис. вояків. Абсолютна більшість полонених полковників і генералів Червоної армії ішли служити не в «українські», а в «російські» формування Німеччини.
У пошуках політичного підґрунтя співпраці з окупантами росіяни створювали «партії», які мавпували нацистську ідеологію НСДАП. Такими були, наприклад, Російська національно-трудова партія, Бойовий союз російських націоналістів, Народна соціалістична партія Росії «Вікінг». Основна частина українських політичних середовищ, які співпрацювали з ІІІ Райхом, були політично більш зрілі і меншою мірою піддавалися нацистській індоктринації. Звісно, були випадки українських організацій, які сповідували нацистську ідеологію, наприклад, УНАКОР, але їх вплив був незначним.
Унікальним явищем в окупаційній практиці було російське військово-цивільне самоврядування. З дозволу командування Вермахту на Брянщині існувала так звана «Локотська республіка». Її російська адміністрація керувала населенням у понад півмільйона осіб протягом більше півтора року. Саме в таких формах існував російський антикомуністичний національних рух. Натомість українці створили УПА, яка боролася проти обох тоталітарних режимів.
Військово-політичне керівництво Третього Райху загалом було більш схильне використовувати російське національне питання, ніж українське. Це особливо проявилося на завершальному етапі війни, коли у розпачі Берлін дав карт-бланш на активну діяльність національним військовим формуванням та їхнім політичним представництвам. Німці більше підтримували росіян, а українців до останнього схиляли підкоритися «старшому брату».
14 листопада 1944 року у Празі створено Комітет визволення народів Росії (КОНР) на чолі з генералом Андрієм Власовим. 28 січня почали приводити до присяги збройні сили КОНР. Наприкінці квітня вони номінально складалися з трьох дивізій (одна у стадії формування) та додаткових підрозділів загальною чисельністю 120 — 130 тис. осіб. Натомість Український національний комітет (УНК) на чолі з генералом Павлом Шандруком німці визнали щойно 12 березня 1945 року. Під прапори Української національної армії (УНА) Шандрук встиг зібрати близько 38 тис. осіб, у тому числі неповні дві дивізії.
Таким чином, «успіхи» росіян у співпраці з ІІІ Райхом здаються соліднішими, і тут українці мусять поступитися першістю.
Максим Майоров
Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”
Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.
“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.
Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.
“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.
Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.