Враховуючи, що особовий склад партизанських загонів, які діяли в Україні, було набрано з місцевих добровольців, то можна сказати, що українці, за винятком уродженців Галичини і Волині, дуже активно брали участь в боротьбі проти завойовників. Частка ж тих, хто пішов на службу до гітлерівців, не була більшою, ніж серед жителів інших республік СРСР. Це доводить той факт, що до 1941 року Радянська влада сприймалася переважною більшістю населення УРСР (крім приєднаних у 1939 році земель), як своя. Відповідно пронімецькі націоналістичні організації типу ОУН і УПА були чужі більшості українців.
Сергій Бунтовський, «Не Бандерой единым… Памяти настоящих героев Украины», сайт «Антифашист»
Суть міфу
Радянські партизани — «наші», бо виконували накази радянського командування та діяли в інтересах людей. Усі інші формації не були виразниками інтересів українського народу.
Факти стисло
Радянська пропаганда та історіографія дуже часто малювала історію в чорно-білих тонах: є «наші», а решта — «фашисти». Діяльності інших партизанських формацій намагалися не помічати, замовчувати, а дуже часто — демонізували і фальсифікували інформацію про них. Проте в Україні боролися різні течії антигітлерівського руху Опору — комуністична й національна. Така ситуація була в багатьох країнах Європи.
Факти докладніше
Під час Другої світової війни європейським рухам Опору далеко не завжди вдавалося досягти внутрішньої єдності та створити єдиний центр керівництва.
Часто в окупованих країнах Центральної та Східної Європи утворювалося дві або кілька найголовніших течій Опору. Національна течія воювала за створення незалежної держави або її відновлення в довоєнному вигляді. Національні партизани підпорядковувалися легітимному уряду своєї країни, що, зазвичай, перебував за кордоном. Їхніми конкурентами часто виступали партизани, організовані комуністичними партіями. Комуністів, які прагнули прийти до влади у своїх державах, щедро підтримував СРСР.
Яскраво хитросплетіння партизанського руху видно на прикладі сусідньої з Україною Польщі. Після окупації німцями солдати Війська Польського утворили підпільно-партизанський рух Армію Крайову. Вона виконувала накази польського уряду, що діяв на вигнанні в Лондоні. Ця антинацистська й антикомуністична сила виступала за визволення Польщі без участі СРСР. Водночас Польська робітнича партія мала свої відділи — Армію Людову (АЛ). Її метою було встановлення комуністичної влади після вигнання німців.
Між іншим, це ще не повний список польських партизанів. Помірно ліва Селянська партія керувала Селянськими батальйонами (Батальйони хлопські — БХ). За своєю чисельністю (160 тисяч) це було друге після АК (350 тисяч) партизанське формування в Польщі. Як наслідок злиття 17 польських партизанських організацій постали Національні збройні сили (Народові сіли збройні — НСЗ). Ці формації визнавали польський еміграційний уряд у Лондоні, проте мали відмінні погляди на стратегію й тактику боротьби.
Вони то об’єднувалися в тимчасові союзи, то конкурували одна з одною. Іноді доходило до взаємної кривавої боротьби. Особливо непримиренно проти комуністичної Армії Людової виступали націоналісти з Національних збройних сил. Після завершення війни формування національного спрямування продовжили боротьбу проти встановленого у Польщі комуністичного режиму та увійшли в історію під назвою «Проклятих солдатів».
Справжня громадянська війна розгорнулася в підпіллі у Югославії. Вірні королю загони четників не на життя, а на смерть билися з комуністичними партизанами. Четники — це колишні вояки королівської армії, організовані генералом Драголюбом Михайловичем в Югославське військо на Батьківщині. Інші партизани об’єднувалися в Народно-визвольну армію Югославії під проводом лідера компартії Йосипа Броза Тіта. Західні союзники спершу підтримували четників, але ближче до кінця війни надали перевагу партизанам Тіта. Це й вирішило їхню перемогу в боротьбі за владу. У 1946 році четників розбили, а Михайловича стратили.
Кривавими міжусобицями відзначався рух Опору в Греції. Компартія сформувала Національно-визвольний фронт з військовим крилом — Національною народно-визвольною армією. Їхнім найбільшим суперником виступала Національна республіканська грецька ліга. Третьою повстанською групою була Армія національного й соціального визволення, що воювала за ліберально-республіканський лад.
За британського посередництва всі ці течії підписали в липні 1943 року Угоду національних загонів для спільної боротьби проти німецько-італійських окупантів. Але комуністи не хотіли відновлення старого ладу після перемоги лібералів. Тому в жовтні 1943 року Національна народно-визвольна армія розпочала напади на інші партизанські групи. Так розгорілася кривава громадянська війна, що тривала до 1949 року.
Неоднорідним був і рух Опору проти японських загарбників у Китаї, що тривав у 1937—1945 роках. Заради вигнання окупантів війська націоналіста Чан Кайші й комуніста Мао Цзедуна припинили громадянську війну і боролися спільно. Однак після звільнення Китаю взаємна боротьба відновилася.
Спільна боротьба партизанів різних політичних переконань проти зовнішніх загарбників була поширеним явищем. Вони по-різному бачили майбутнє своїх країн після визволення. І тому намагалися усунути опонентів з арени боротьби. У цьому плані Україна не була унікальною.
Від перших місяців німецько-радянської війни діяли партизани, організовані радянським командуванням. Із 1942 року почалося зародження національної течії в русі Опору. Утворилися загони «Поліської січі» отамана Тараса Боровця і ОУН (мельниківців). На межі 1942/1943 років ОУН(бандерівці) творять Українську повстанську армію. Така строкатість націоналістичних партизанів існувала до кінця 1943 року, коли їх усіх бандерівці включили в єдину УПА.
Але СРСР і тут намагався вибудовувати у пам’яті про війну «чорно-білу» реальність, де є «правильні» «наші» і зрадники-бандерівці. Насправді у цілій Європі до знищення нацизму та його сателітів долучилися і комуністи, і націоналісти, хоч кожен керувався власною стратегією і метою боротьби.
Ігор Бігун
Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”
Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.
“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.
Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.
“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.
Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.