Тризуб над півостровом: ОУН у Криму

Якщо хочеш здивувати – найпростіше вдатися до парадоксу: гарячий сніг, холодна війна, бандерівці в Криму. Мова не про «бендерівців», якими сепаратистська влада навесні 2014 року лякала кримських обивателів, а про справжніх членів революційної ОУН.

Надзвичайна історія українських повстанців у Криму, яка розказана ними самими у спогадах Івана Мор’яка та матеріалах карних справ Володимира Шарафана та Леоніда Ларжевського.

«За українське море!»

«Хто володіє Кримом – той диктує свою волю коли не цілому Чорному морю, то з певністю на північному (отже українському) його побережжю… хто панує на Кримі, той панує на Україні, навіть незалежній».

Саме так у 1936 році оунівці бачили роль Криму у майбутньому, тож немає нічого дивного у тому, що за першої-ліпшої нагоди (а така з’явилася влітку 1941 року) українські націоналісти спробували поширити свій вплив на півострів, хоча б і під німецькою зверхністю.

Головним інструментом реалізації політики ОУН (як мельниківської так і бандерівської) поза межами Західної України стали похідні групи – колективи з кількох (або кілько десятків) мобільних активістів, що слідували за вермахтом в якості перекладачів, робочих та працівників «економічних штабів», і в умовах суворої конспірації мали сприяти українізації органів місцевого самоврядування та допоміжної поліції по всій Україні аж до Кубані.

До Акту 30 червня оунівці збиралися ставити німецьку владу перед фактом відродження українських керівних структур, після – готувалися до антинацистської боротьби.

Кримом збиралася завершити свій перехід Південна похідна група ОУН(м), але вона майже повністю загинула від рук німців в Миколаєві, тож на півострові господарями ситуації виявилися власне бандерівці.

Південна похідна група ОУН(б) складалася із 7 підгруп (роїв), дві з яких: А-І під проводом Миколи «Сидора» Чарторийського та А-ІІ під керівництвом Івана Осадчука (пізніше – Степана Теслі), – мусили дістатися Криму.

Обидва підрозділи зустрілися під Каховкою, але група Чарторийського нещодавно ледь вирвалася з лап ХІ зондеркоманди, відтак і мови не було про продовження походу – вцілілі учасники поверталися на Буковину. Люди Івана Осадчука мали завершувати справу самостійно.

Конкуренти

Але не всі мельниківці загинули під час подорожі до Криму. До Сімферополя вдалося дістатися провіднику ОУН(м) Борису Суховерському, який в лютому 1942 року на конспіративній квартирі Базилевича зорганізував зустріч оунівців Ярослава Савки, «Віктора» та «Павлика» з п’ятьма сімферопольцями.

Суховерський і Савка розповіли про західноукраїнську інтелігенцію та молодь ОУН(м), відправлену на середньо-східні землі України, роздали газети «Наступ», «Краківські вісті», журнал «Пробоєм».

Друга зустріч відбулася на вулиці Профспілковій в квартирі Володимира Шарафана. У мельниківців були ще дві явки – одна на провулку Тихому в Сімферополі, а друга – в млині у Старому Криму.

Але в подальшому їхня активність цілком загубилася серед бурхливої діяльності, розгорнутої бандерівцями.

Перекоп

Восени 1941 року на перешийку власне точилися запеклі бої: солдати Еріха фон Мантшейна поступово перемагали радянських бійців та природні укріплення Перекопу, – відтак націоналісти ОУН(б) чекали на завершення стрілянини серед українських рибалок, що поставилися до них «як до рідних». Тоді ж відбулася і зворушлива зустріч «західняків» із морем. Ось як її згадував Іван Мор’як:

«В моїй уяві залишися назавжди цей чудовий образ нашої першої зустрічі з морем. Всі ми відчули, що десь у глибині душі здійснилася наша молодеча мрія.

Мрія, виплекана тим всім, що змолоду карбувало нашу національну свідомість і любов до українського моря… Наш рій приніс привіт Чорному морю і склав його від борців української революції і від західноукраїнських земель…

Ми стояли над самим берегом моря в одній лаві. Засмалені сонцем і степовим вітром. Друг Іван Осадчук скупими фразами передавав привіт… З тієї сцени ми зробили собі знимку».

У перші дні листопада 1941 року семеро сміливців увійшли, нарешті, на півострів.

Перекоп, за який пролилося стільки крові, здався їм великим селом, натомість крутизною вуличок вразив Армянськ.

Саме тут спільний похід завершився – далі кожен з побратимів мав виконувати своє завдання.

Джанкой та Сімферополь

Першими, до Джанкою, рушили Роман Бардахівський, Степан Вонкевич та Михайло Любак, позосталі – Гриць Вольчак, Іван Мор’як, Іван Осадчук та Степан Тесля – направилися до Сімферополя.

У Джанкої вдалося налагодити масштабну підпільну роботу: Вонкевич та Любак обійняли посади при міській управі, Бардахівський – в поліції. Підпільні «революційні комітети» з місцевих українців були організовані не тільки в місті, але й по району, загалом керівництво оцінювало їхню роботу як взірцеву.

До Сімферополя люди Осадчука діставалися манівцями, позаяк не мали при собі жодних документів.

За кількадесят кілометрів від столиці, в селі Михайлівка Сакського району, підпільники натрапили на невеличку громаду «вільних козаків-українців», що дотримувалася національних традицій і радо зустріла прибулих.

Але залишитися там надовго оунівці не могли – їх кликали справи.

Обидва Івани – Мор’як та Осадчук – зупинилися на околиці Сімферополя, Тесля з Вольчаком попрямували до центру. Там їм надзвичайно пощастило – просто на вулиці вони знайшли українця, який допоміг похідній групі облаштувати перші конспіративні квартири в місті.

«Наша дорога скінчилася. Ми на місці призначення і щойно тепер усвідомлюємо наші дійсні завдання. Після п’яти місяців дороги, від села до села, на возі, опалені сонцем, биті дощами і овіяні степовим вітром, прибуваємо щасливо зі Львова до Сімферополя… Це було з початком грудня 1941 року».

Діяльність більшовицьких партизан в Кримських горах, десанти червоноармійців на узбережжя та диверсанти в містах викликали посилення терору з німецького боку, що надзвичайно ускладнювало роботу українських націоналістів, повністю відрізаних від формального зверхника – проводу в Дніпропетровську.

На нелегальному становищі група Осадчука видавала себе за жертв репресій НКВС з Білорусі – місцеві українці допомогли із паспортами.

Зима виявилася незвикло тяжкою. Підпільники мусили виміняти воза та коня на харч в Михайлівці, та розтягнути його до весни. Важко було оунівцям дивитися на напівголодних співвітчизників, а ще важче – в таких умовах «проповідувати їм великі ідеї».

Але все це були невеликі складнощі порівняно із тим, що їм довелося пережити незабаром.

Перший розгром

25 листопада 1941 року до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ, у якому вказувалося:

«Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту під виглядом мародерів таємно знищені».

Відтак, СД йшло по сліду українських націоналістів. Поліція безпеки вже в грудні 1941 року була поінформована про факт появи в Криму бандерівських груп та про їхню кількість.

Перший провал настав в тому ж таки грудні. Прямо на вулиці Сімферополя гестапівці заарештували Івана Осадчука та направили його до львівської тюрми на Лонцького, де невдовзі розстріляли. Коло мандрів для нього замкнулося, а кримське підпілля понесло першу втрату. За головного став Степан Тесля.

Далі було гірше – 10 січня 1942 року Тесля та Вольчак в Євпаторії потрапили під червоний десант, а вірніше – під контрудар розлюченого німецького гарнізону. Обох підпільників поліція зупинила та вела на розстріл, але дивом їм вдалося втекти. Однак, про роботу на євпаторійському напрямі довелося надовго забути.

Ще трагічніше обійшлася доля із джанкойськими оунівцями. В лютому кілька російських колабораціоністів-білогвардійців, що тікали з-під Керчі від наступаючої Червоної армії, прибули до міста, викрили українське підпілля та донесли на нього в гестапо.

Бардахівський, разом із побратимами Вонкевичем та Любаком, помічником, шкільними вчителем Наконечним та рядовими підпільниками, разом 14 осіб, були заарештовані та розстріляні.

Бардахівському ледь виповнилося 19 років.

Труди і дні

Але вцілілі оунівці продовжували роботу.

Щоб по-перше, мати прикриття своєї діяльності, а по-друге, допомогти місцевому українському населенню, група Теслі започаткувала навесні 1942 року дві легальні організації: капелу бандуристів та споживчий кооператив «Український консум».

Капела невдовзі перетворилася на Український музично-драматичний театр ім. Шевченка, що налічував близько 60 осіб та давав вистави в Сімферополі, Севастополі, Джанкої та Ялті. 2 червня того року відбулася кримська прем’єра «Запорожця за Дунаєм».

Директором та художнім керівником був митець Іван Петренко, а адміністратором – Іван Мор’як, який кожну поїздку використовував для розвитку українського підпілля.

Протягом 1942 – 1943 рр. вистави та концерти театру спричинили такий зріст національної свідомості місцевих українців, що німецька влада почала перешкоджати його діяльності, та навіть арештувала на деякий час директора.

Завдяки «Українському консуму» вдалося налагодити харчування інтелігенції, найбільш потерпілої від голодної зими, зокрема великого художника-баталіста Миколи Самокиша.

Пізніше, 7 липня, для цих цілей було створене «Бюро допомоги українцям» («Стіл допомоги найбіднішому українському населенню»), чиїми стараннями вдалося відкрити в Криму кілька початкових та середніх українських шкіл.

Бюро спробувало навіть побудувати автокефальну церкву в Сімферополі, але для неї не вдалося знайти священика. На роботі в «консумі» легалізувався Вольчак, а Тесля, як новий голова всього підпілля, залишався в тіні.

Трохи раніше, 28 червня, при Головному поліцейському управлінні столиці було відкрито спеціальну комісію для виправлення паспортів тим українцям, що були помилково записані як росіяни (за короткий час було виправлено близько 4 тисяч цих документів).

Але із діяльністю установи вийшов казус – оскільки поширилися чутки, що українські магазини відтепер будуть обслуговувати лише власників «правильних» аусвайсів, то «через це в українці позаписувалися люди, які самі й батьки яких ніколи не бачили земель України і яким за інших обставин і в голову б не прийшло перекинутися на українців».

Найбільше охочих стати «новими українцями», зрозуміло, було з лав росіян – особливо народжених на українських землях. Життєвий комфорт часто-густо був важливіший за радянську ідентичність.

Після налагодження сталого зв’язку із материковою Україною, до Криму почала надходити і література: книжки з української історії та літератури, як видані легально, так і самвидавом. Книжки вагомо спричинилися до популяризації самостійницьких ідей, головно серед молоді.

Організація 

В середині 1942 року більш-менш стабільні підпільні осередки були зорганізовані в 12 містах та селах. Для координації їхньої діяльності оунівці 27 вересня 1942 року відкрили «Український національний комітет», головою котрого став член ОУН(б) Микола Шапар (пізніше загинув під час бойової операції), а заступником з питань освіти та пропаганди – згадуваний вище Володимир Шарафан.

У віданні Комітету відтепер знаходилася діяльність Бюро допомоги українцям, комісії з виправлення паспортів та всіх підприємств, започаткованих українцями в Криму.

Восени 1942 року Мор’як залишив роботу в театрі та зміг налагодити зв’язок із провідником ОУН на півдні України, майбутнім командармом УПА Василем Куком «Юрієм Лемішем». Той несхвально відгукнувся про легальну діяльність бандерівців в Криму, позаяк на позосталих землях вже розпочалася партизанська боротьба проти німецьких окупантів.

Обстоюючи свою правоту, Мор’як доводив, що українське життя на півострові серйозно деградувало за останні роки, відтак і мови не було про підпільну діяльність серед несвідомих мас:

«Сидячи в хаті і маючи зв’язок із кількома людьми, ми ніяк не могли б того досягнути, чого досягли впродовж кількох зимових місяців 1942 року».

За рік чисельність оунівців поступово збільшувалася – не лише за рахунок залучення місцевого населення, але й завдяки приєднанню до організації багатьох українців, що прибули до Криму в складі вермахту: перекладачів, господарників, колишніх членів батальйону «Роланд».

Кримський бандерівець

Володимир Шарафан народився 1908 року в Києві, у 20-ті роки навчався в Кіровограді, 1933-го переїхав до Криму. 18 серпня 1941 року був мобілізований рядовим у 172-у мотострілецьку дивізію; під Судаком, вірогідно після того, як з’ясувалося, що евакуації не буде, разом із однополчанами знищив техніку і документи та подався до лісу.

Там був захоплений румунами, поміщений до табору, але невдовзі втік (два або навіть три рази), і вже у листопаді нелегально оселився в Сімферополі.

В грудні 41-го Шарафан став членом ОУН(м) та господарем конспіративної квартири. Пізніше він так розказував про вступ до лав націоналістів:

«Вступив, бо не вірив в перемогу Червоної Армії. Було завдання: підняти національну самосвідомість українських народних мас і підготувати її для боротьби з Радянською владою за самостійне існування України, з цією метою проводити вербування серед провідної української інтелігенції, особливо антирадянськи налаштованої, до лав ОУН».

Найвірогідніше в лютому 1942 року Володимир Шарафан залишив мельниківське крило через категоричне несприйняття їхнього курсу на союз із нацистами, та вступив до ОУН(б). Ймовірно, так само вчинив і Ярослав Савка.

Цікаво, що разом із Шарафаном до підпільної роботи вдалися його мати Раїса Григорівна та вітчим Яків Степанович – вони стали зв’язковими між радянськими підпільниками та партизанами, унікальний приклад співпраці в одній родині.

Другий розгром

Але успіхи в легалізації бандерівців під дахом національного комітету виявилися нетривкими.

В лютому 1943 року, через зраду господині однієї з конспіративних квартир в Джанкої, гестапо схопило Степана Теслю та його помічника Йосип Куріпку. До речі, це співпало із розгортанням на Великій Україні антинацистського Руху опору на чолі з УПА і, відповідно, хвилею репресій з боку гітлерівців.

Звільнення затриманих із підвалів поліції було доручено групам Івана Янчишина (Янцишина), який керував джанкойським підпіллям, і Вольчака.

Ризикована операція в травні того ж року провалилася – гітлерівці захопили і замордували одного з визволителів.

Деморалізованого Янчишина спеціальний посланець ОУН Євген Стахів, що прибув в Крим за розпорядженням Василя Кука, відправив на Галичину.

Про долю Вольчака однозначних відомостей немає, можливо, він загинув. Тесля залишався в ув’язненні чи то до пізньої осені 1943-го, чи то до ранньої весни 1944-го, і при евакуації німців з Джанкоя був страчений. Також за зв’язок із Теслею був розстріляний перекладач Євген Швед, родом з Перемишля.

Але вже в червні 1943 року Стахів, прибувши вдруге до Криму, «міг із задоволенням ствердити, що всі рани, завдані німецьким апаратом терору, були вже загоєні, а на місце вибулих підпільників прийшли нові молоді борці за волю України».

Нові провідники та нові проблеми

Після арешту Теслі в лютому 1943 року дніпропетровське керівництво взялося формувати новий провід кримської ОУН. Спочатку на чолі була поставлена 25-річна Катерина Мешко «Ольга» (в шлюбі – Логуш), а 29 серпня її змінив Леонід Ларжевський «Явір».

Певний час Мешко разом із помічником Параскевським евакуйовували на «материк» вцілілих після облав підпільників. Мор’як, як представник «старої гвардії» був повністю переведений на нелегальне положення, а в травні – відправлений на Західну Україну.

28 серпня 1943 року, о 23:00 Ларжевський виїхав поїздом з Дніпропетровська до Сімферополя. У вагоні він познайомився з водієм німецької військової частини, який прямував до Феодосії. Той добре знав Сімферополь і допоміг швидко знайти потрібний будинок.

Прибувши опівночі за вказаною адресою, Леонід передав «Ользі» «грипс» (таємну записку) від Василя Кука і там-таки познайомився з Шарафаном.

Мешко призначила зустріч наступного дня. Зранку підпільники прибули в район трамвайного депо. Там, на вулиці Бітакській, неподалік річки Салгир, була інша конспіративна квартира. Її господар Єрофій Колісниченко, зустрівши гостей, відразу пішов на роботу, і оунівці мали змогу вільно обговорити «організаційні питання». Ларжевський коротко поінформував «Ольгу» про справи у Південному проводі.

Наступного дня на квартиру Колісниченка прибув «Усач». З ним провели «політичний семінар», пояснивши, що в майбутньому планують перевести його на посаду політичного референта однієї зі східних областей України. Там-таки відбулася зустріч із Григорієм Волощуком («Грицем»), який привіз список з шістдесяти членів Сімферопольського осередку ОУН. Він кожному дав коротку характеристику, бо вважав, що з метою конспірації немає потреби знайомитися з усіма особисто.

За два тижні «Ольга» з «Усачем» виїхали до Дніпропетровська, а Ларжевський залишився за головного. З перших днів його спіткала низка проблем. Виявилося, що організаційно мережа не була розбудована, а спиралася практично на активну роботу 5–6 осіб. Тож для розширення підпілля потрібен був час і допомога досвідчених кадрів з України.

Ларжевський вирішив запровадити в обласному проводі систему референтур. Для цього призначив «Гриця» організаційним референтом, «Усача», що невдовзі повернувся, – політичним, «Івана» – шефом СБ, а «Роберта» – референтом пропаганди. Невдовзі «Грицеві» вдалося завербувати до осередку ОУН перекладача медичної частини німецької армії та співробітника воєнізованої організації «Веркдінст».

З допомогою «Роберта» Ларжевський намагався налагодити масовий друк оунівських відозв «Населению Крыма!», однак через брак фахівців від типографського способу змушені були відмовитися. Близько сорока листівок виготовила на друкарській машинці підпільниця «Ніна». Крім того, було випущено кілька десятків відозв до кримських татар російською мовою – за їх розповсюдження відповідали «Іван» і «Роберт». Підпільна література зберігалася в будинку механіка Сімферопольської МТС Михайла Коробаня («Петра»).

Завдяки «Іванові», який мав зв’язки в СД, вдалося купити для потреб підпілля два пістолети, дев’ять гранат і автомат. Також, за завданням Ларжевського, «Іван» встановив зв’язок з капітаном німецької армії – колишнім білогвардійцем Гаврилісом, який прибув до Криму з Софії. Пізніше це знайомство стане Леонідові в пригоді. У зв’язку зі швидким наступом Червоної армії Ларжевському довелося відмовитися від засилання своїх агентів до загонів червоних партизанів.

Серед небагатьох симпатиків ОУН, які мали стосунок до радянського підпілля, була завербована ще «Ольгою» особиста секретарка командира Феодосійського партизанського загону Івана Мокроуса – «Катя». Її сім’ю постійно навідували оунівці. Кілька місцевих жителів, які співпрацювали з червоними партизанами, підтримували водночас зв’язок із «Грицем»; він характеризував їх як «не ворожих до ОУН».

«Легальний» занепад

Спочатку здавалося, що із поширенням національної ідеології проблем не буде: канали доставки літератури та періодики були налагоджені, зусиллями самого Ларжевського було надруковано понад 500 листівок політичного характеру.

Розповсюдження матеріалів відбувалося через легальні органи: національний комітет, споживчий кооператив, початкову школу в Сімферополі, директором якої був оунівець Іван Тихонович, тощо.

Але після збройного нападу на гестапо в Джанкої, скоєного в травні, про що вже йшлося, німці вдалися до широких репресій проти учасників підпілля та цілковито втратили довіру до легального українського руху.

Почався його поступовий занепад: восени 1943 року був остаточно закритий український театр, в жовтні, за невиконання безглуздого наказу надати для охорони залізниці 400 бійців, був розпущений Український комітет, – можна було б подумати, що він реально міг розпоряджатися такими силами.

Врешті-решт, за прикриття підпільникам правили кілька господарських установ, але із початком блокади Криму радянськими військами вони ледь животіли.

Тризуб і тамга

Найважливішим союзником українського національного руху на півострові був рух кримськотатарський.

Із певними застереженнями можна вважати, що на окупованому півострові саме киримли мали найбільше можливостей для самовизначення, чому назагал сприяли свої періодичні видання, військові загони в складі вермахту та турецька підтримка, хоча німці тримали турецько-татарські зв’язки під особливим контролем.

Керманичі ОУН виходили з того, що Крим має входити до складу України, але не заперечували проти кримськотатарської автономії. Як згадував Іван Мор’як, «У всіх моїх розмовах тоді з татарами, я не стрінув ні одного, який заперечував би залежність Криму від України під господарчим, економічним, а навіть політичним оглядом, і всі вони признавали, що в самостійній Україні будуть забезпечені їхні інтереси».

Через спільних знайомих Шарафан восени 1942 року намагався встановити зв’язок із видатним публіцистом та громадськими діячем Аметом Озенбашли, членом «Міллі Фірка». Кандидатура цієї людини навіть розглядалася на посаду муфтія Криму, але безрезультатно.

Обережний Озенбашли увесь час відтягував зустріч, а тим часом готував проект незалежного татарського Криму під німецьким протекторатом, з приводу чого писав Адольфу Гітлеру.

При головуванні Мешко наголос робився на пропагандистській роботі. За її наказом друкаркою Сімферопольського осередку ОУН «Ніною» було виготовлено кілька десятків листівок з закликами до кримських татар російською мовою.

Також намагався досягти порозуміння із татарами і Ларжевський. За дорученням шефа Служби безпеки Дніпропетровської ОУН «Грабовича» він мав вияснити плани Туреччини щодо Криму, а також домовитися із кримськими татарами про спільну збройну боротьбу із радянськими загонами.

За наказом Ларжевського підпільник «Роберт» скористався зв’язками в німецькій СД та дістав документи для відрядження у Феодосію до знайомого кримського татарина – доцента одного з навчальних закладів, пов’язаного із керівництвом свого національного руху. Марна справа: не бажаючи чекати радянських військ на півострові, Озенбашли відплив до Румунії.

Але навіть поступове охолодження німецько-татарських стосунків впродовж 1943 року не прихилило останніх до тісної співпраці з українцями, а радше переорієнтувало кримськотатарський рух на Туреччину. Втім, це не завадило приязним українсько-татарським стосункам на низовому рівні.

«Українські підпільники вивчали татарську мову, гостювали в татарських аулах, де їх частували «бузою», їли «чубуреки» та отримували на пам’ятку «тібітейки».

Щодо кримськотатарського колабораціонізму, то за свідченнями українських націоналістів, він був вимушеним – з огляду на активність радянських партизан в кримських селах та з метою допомагати своїм єдиновірцям, що потрапили до німецького полону.

Початок кінця

Пізньою осінню 1943 року Крим був оточений радянськими військами як з боку Керчі, так і Перекопу. За кілька днів до початку блокади Криму Ларжевський залізницею виїхав до Умані разом з оунівцями «Грицем» і Василем Чмигою («Моряком»). Решті підпільників було рекомендовано виїхати в Україну окремо. Залишитися схотів лише співробітник СД «Іван», який був упевнений, що його евакуюють з півострова літаком разом із німецьким шефом.

В Криму «на господарстві» залишився один Шарафан, практично без компетентних кадрів та легального прикриття.

На додачу розпочалася третя хвиля репресій з боку нацистів. Головною її мішенню були радянські підпільники, але й бандерівцям перепало. Зокрема, були заарештовані мати та вітчим Шарафана – як партизанські зв’язкові.

«Бабусю вдалося забрати з гестапо завдяки фальшивій довідці, що вона лікувалася до війни у психдиспансері. А дідусь був відправлений до таборів Німеччини, вижив, повернувся і доживав на Київщині».

В січні 1944 року, відчуваючи все більшу небезпеку, німецьке командування, нарешті, вирішило опертися на підтримку місцевого населення. Для цього з органів місцевого самоврядування та національних комітетів росіян, українців та кримських татар мав бути створений автономний крайовий уряд, у відання якого передавалися б не тільки питання цивільного адміністрування, але й командування допоміжною поліцією та загонами самооборони.

Але бандерівці з того майже на мали жодного зиску.

Хоча понад 7 тисяч українців служили в Криму в складі охоронної поліції та жандармерії, однак у «Вказівках» нацистського командування містилася вимога до всіх тих добровольців, щоб вони не були «членами комуністичної партії, кримінальними злочинцями і прихильниками так званого руху «Бандери». Відтак вплив ОУН на них був мінімальний.

Так само з 3 тисяч українських військових у складі вермахту не вдалося переманити в підпілля нікого.

До березня більша частина роботи була виконана, український національних рух впритул наблизився до відродження легальних структур, але це була лебедина пісня всіх місцевих націоналістів.

«Визволення»

У квітні 1944 року радянські війська вдарили по Криму з обох боків і протягом місяця зайняли півострів.

Німці боронилися в міру свої сил, але між героїчною смертю за фюрера та можливістю евакуації обирали останню. До честі вермахту, з півострова забрали стільки солдат, скільки змогли, хоча втрати були суттєвими.

17 квітня, наче нічого і не сталося, Шарафан був вдруге мобілізований до лав 51-й армії та кинутий на Севастополь, хоча незадовго отримав наказ перейти на нелегальне положення. 1 травня в бою за Малахов курган він був важко поранений і перевезений на лікування до Алушти.

Не встигли радянські визволителі добити 12 травня на Херсонесі останніх зовнішніх ворогів – німців, – як взялися за внутрішніх.

18 травня кримські татари, а пізніше вірмени, болгари та греки були депортовані зі своєї Батьківщини. Крим став однотонно радянським.

Епілог

Після розправ з цілими народами настав час зайнятися окремими противниками Москви.

У червні 1944 року за доносом прямо в лікарні був заарештований Володимир Шарафан, і по півроку слідства та знущань розстріляний 13 лютого 1945-го. В його справі проходило близько 10 осіб. Реабілітований у 1993 році.

Леоніда Ларжевського у вересні 1944 року спробували завербувати в НКВС, та марно – він доповів про це своєму провіднику і разом з ним підготував замах на слідчого.

Але рівно роком пізніше, у вересні 1945-го, Ларжевського схопили на київській вулиці та доправили до Криму. В січні-березні 1946 року в його справі заарештували Сергія Курдибанського, завідувача торговельним відділом Сімферопольської міської управи, згадуваного Івана Тихоновича, Леонтія Чепелевського та Михайло Коробаня – інспектора та інженера господарської організації ВІКО.

У липні того ж року всі були засуджені до 8-10 років позбавлення волі. Коробаня реабілітували у 1958 році, інших – лише у 1995-му. Судимість з Леоніда Ларжевського знято 1960 року, після чого його сліди губляться.

Катерина Мешко у 1943 році організувала першу Конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії, 1944 року разом із чоловіком переїхала до Західної Європи, 1949-го – до США. Померла у 1991 році.

Євген Стахів у 1946–1949 рр. проживав в Німеччині, після – до самої смерті 2014 року – у США.

Амет Озенбашли був виданий румунами Москві, засуджений до 25 років ув’язнення, достроково звільнився, помер у 1958 році в Таджикистані. 1992 року його прах був перепохований в Криму.

Бандерівці в Криму – феномен, гідний подиву: маленька групка сміливців, що не побоялася кинути виклик тоталітарній системі на специфічній території. Постійно відрізані від грошей та агітаційних матеріалів, а іноді – і від керівництва, революційні націоналісти, тим не менш, налагодили підпільну роботу, організували для неї легальне прикриття та, врешті-решт, зуміли утвердити український рух в якості третьої сили поряд із російськими та кримськотатарським.

Ярослав Антонюк, Сергій Громенко

(Історична правда. – 2014. – 30 жовтня; розширена версія)