До практики масових переселень людей радянська влада вдавалась іще в часи Громадянської війни – першими вимушеними мігрантами стали терські козаки. Пізніше, в часи тотальної колективізації, не з власної волі домівки мусили залишити «куркулі» й інші «ворожі елементи», представники деяких етнічних меншин з прикордонних земель (так польські предки моєї дружини з Поділля опинилися в Казахстані). Але ці ранні депортації мали переважно соціальний характер і накривали територію СРСР, так би мовити, широким неводом. Усього за 1929–1933 рр. було насильно переміщено понад 2,5 млн людей, 950 тис. з яких загинули, а власне з України – 1,7 млн і 200 тис. відповідно. Невдовзі радянський уряд перейшов до справжнісінької нацистської практики – точкового переселення окремих етнічних груп і цілих народів. Першими під удар у 1937 році потрапили корейці на Далекому Сході, на Кавказі «розміни населенням» тривали аж до 1950-го. А найбільшого розмаху процес депортації набрав під час Другої світової війни, коли за кілька років більш як десяток народів вимушено змінив місце свого проживання. То навіщо Сталіну взагалі знадобилося депортувати цілі етноси, і за якими критеріями відбувався відбір? Спробуємо розібратися.
Шовіністи-патріоти проти шовіністів-лібералів
Найогиднішим з пояснень причин депортації давніх кримських народів (а ми зосередимо увагу саме на них і побіжно згадаємо про кілька кавказьких етносів) є просте повторення офіційної радянської версії. Сумнозвісна цілком таємна постанова Державного комітету оборони № 5859сс виправдовує депортацію кримських татар так:
«В период Отечественной войны многие крымские татары изменили Родине, дезертировали из частей Красной Армии, обороняющих Крым, и переходили на сторону противника, вступали в сформированные немцами добровольческие татарские воинские части, боровшиеся против Красной Армии; в период оккупации Крыма немецко-фашистскими войсками, участвуя в немецких карательных отрядах, крымские татары особенно отличались своими зверскими расправами по отношению к советским партизанам, а также помогали немецким оккупантам в деле организации насильственного угона советских граждан в германское рабство и массового истребления советских людей.
Крымские татары активно сотрудничали с немецкими оккупационными властями, участвуя в организованных немецкой разведкой так называемых «татарских национальных комитетах», и широко использовались немцами для цели заброски в тыл Красной Армии шпионов и диверсантов. «Татарские национальные комитеты», в которых главную роль играли белогвардейско-татарские эмигранты, при поддержке крымских татар направляли свою деятельность на преследование и притеснение нетатарского населения Крыма и вели работу по подготовке насильственного отторжения Крыма от Советского Союза при помощи германских вооруженных сил».
Перепрошую за довгу цитату, але вона необхідна. В офіційному документі за підписом Сталіна немає жодної цифри, що могла би дати уявлення про реальний масштаб кримськотатарського колабораціонізму, натомість за загальними фразами маскується накладання на цілий народ колективної провини за вчинки його окремих представників. Колективне покарання у будь-якій формі є злочином проти людяності само по собі, а у випадку з депортацією кримських народів – злочином у квадраті. Тим більше що за 70 років, які минули з того часу, так і не з’явилося жодних архівних підтверджень буцімто масового колабораціонізму кримських татар – лише численні спекулятивні праці, ґрунтовані на особистих здогадах авторів.
Указами президії Верховної Ради СРСР № 493 і № 494 від 9 вересня 1967 року з кримських татар було знято всі огульні звинувачення в масовому колабораціонізмі, хоча права повернутися додому вони так і не отримали. 14 листопада 1989 року ВР у своїй декларації засудила, а 7 березня 1991-го своїм законом скасувала звинувачення, а відтак і покарання всіх депортованих народів.
І тим більш провокаційними є намагання багатьох російських публіцистів-графоманів (Ігоря Пихалова зокрема) виправдати цей злочин аргументами 70-річної давності. Мовляв, татари – зрадники Росії з дідів-прадідів: і в Кримську війну росіянам у спину стріляли, і в Громадянську, а що вже казати про «отєчєственную». Тому, мовляв, за «масове дезертирство» на початку війни і за «масову співпрацю» з ворогом у подальшому кримські татари понесли «заслужену» кару.
Ліберали-шовіністи на чолі із Сергієм Кара-Мурзою також не заперечують фактів кримськотатарського колабораціонізму, але вважають депортацію не покаранням, а порятунком виселених людей. Прихильники цієї точки зору стверджують, що після війни сталінський режим – «по-справедливості» – мусив би розстріляти всіх дорослих чоловіків-татар за службу Третьому Рейху, бо інакше «прості радянські солдати» самі перебили б і «розвішали б зрадників на стовпах вздовж доріг». Аби не застосовувати індивідуальних покарань, що призвело б до фактичного знищення народу, і не дати звершитися самосуду, «добрий» Сталін просто виселив кримських татар від гріха подалі.
Як бачимо, відмінність у поглядах невелика. І патріоти, і ліберали вважають кримські народи беззастережно винними, а депортацію – виправданою. Лише для перших вона є «справедливим покаранням», а для других – оптимальним виходом із непростої ситуації. Наскільки ж справедливі ці звинувачення?
«Масове дезертирство» і «масовий колабораціонізм»
Надзвичайно поширений серед шовіністів аргумент, що з 20 тис. мобілізованих до 51-ї армії кримських татар стільки ж їх дезертирувало при її відступі з Криму восени 1941-го (доповідна Б.Кобулова та І.Сєрова на ім’я Берії від 22 квітня 1944 року), не витримує жодної критики. По-перше, [детальні розрахунки див. вище] всього до лав Червної армії було мобілізовано за весь час війни близько 17 тисяч кримських татар, при чому 9 тисяч з них дожили до перемоги. Відтак, взятися 20 тисячам дезертирів було просто нізвідки.
По-друге, 51-ша армія з Криму не так відступила, як була фактично знищена вермахтом (62% втрат убитими й полоненими). Не дивно, що більшість нашвидкуруч мобілізованих кримськотатарських юнаків розбіглися після розгрому по рідних селах. Так вчиняли протягом першого року війни сотні тисяч людей по всьому СРСР, тому говорити про виключно кримськотатарське дезертирство не доводиться.
Питання військової співпраці кримських татар з нацистами значно складніше. Загалом на німецькому обліку було до 16-18 тис. осіб, тобто половина всього придатного для бойових дій населення, і цією цифрою вміло оперують шовіністи. Мовляв, мало який інший народ так масово йшов на співпрацю із завойовниками – середня чисельність колабораціоністів на окупованих територіях Радянського Союзу не перевищувала 2%, а серед кримських татар – 6-7%.
Це й справді значний відсоток, але і тут є певні нюанси. Річ навіть не в тому, що доброї волі серед більшості «добровольців» на німецькій службі було небагато, а на співпрацю люди йшли або з побутових міркувань, або взагалі під примусом. Головне – це невідповідність покарання всього народу за колабораціонізм навіть стількох людей, тим більше зважаючи на їхню подальшу долю.
Від 6 до 7 тисяч кримських татар, що служили під німецькими прапорами, загинули або зникли без вісти, ще 9,5 тисяч були заарештовані та заслані до ГУЛАГу, і лише півтори тисячі осіб, переважно жінки і діти, змогли врятуватися еміграцією до Туреччини. Не буде перебільшенням сказати, що майже всі кримські татари, які співпрацювали з нацистським режимом, понесли своє покарання. Чи була портреба після того репресувати решту населення? Зрозуміло, що ні. Депортація відбулася з інших причин, а «масовий колабораціонізм» – то лише офіційний привід.
Міфи навколо «Кримської Каліфорнії»
Ще однією екзотичною версією причини кримських депортацій є нібито реалізація проекту «Кримська Каліфорнія». Як і в будь-якому іншому конспірологічному поясненні, тут тісно переплелися дещиця правди, численні здогади і, зрозуміло, «змова мовчання» влади. Для розвінчання цього міфу потрібна окрема стаття, а наразі обмежимося короткими заувагами.
Проект створення єврейської автономії в північному Криму справді існував. Він з’явився на початку 20-х рр. ХХ ст. Кошти на це давала міжнародна організація «Агро-Джойнт». На півночі півострова у двох єврейських національних районах, Лариндорфському і Фрайдорфському, було створено кілька єврейських сільськогосподарських комун, але в середині 1930-х рр. під час Великого терору більшість представників «Джойнту» заарештували, співпраця перервалася, а в 1941-му кримські євреї або евакуювалися з півострова, або були знищені німцями. На цьому реальність закінчується і починаються здогади, зрозуміло, не підкріплені архівними джерелами.
Жодним документом не підтверджується версія, за якою нібито Франклін Делано Рузвельт погрожував Йосипу Сталіну припинити поставки за ленд-лізом, якщо в Криму не буде відроджена єврейська автономія. Умовна назва цього проекту в 1943–1944 рр. – «Кримська Каліфорнія».
Так само просто словами залишається твердження, що Мілован Джилас, майбутній віце-президент Югославії, а згодом дисидент, нібито запитав Сталіна на таємній зустрічі про причини виселення татар і отримав відповідь, що це було зроблено за наполяганням Рузвельта, аби розчистити дорогу єврейським переселенцям.
Ну, і повною нісенітницею є думка, що «Джойнт» нібито позичив Радянській Росії мільйони доларів під заставу кримської землі, а коли 1954 року настав час віддавати гроші, Крим швиденько передали Україні, аби уникнути боргових зобов’язань.
Більш вірогідною видається версія, згідно з якою Сталін, аби отримати додаткові кредити від Заходу, 1943 року сам повернувся до ідеї «Каліфорнії» і для цього відрядив голову єврейського антифашистського комітету (ЄАК) Соломона Міхоелса до США. «Добро» на перемовини Міхоелса з американськими сіоністами дав В’ячеслав Молотов. Павло Судоплатов згадував, що метою поїздки було прозондувати ґрунт на предмет створення єврейської республіки в Криму, але жодного документа Державного комітету оборони – найвищого органу влади в СРСР під час війни – на підтвердження цього досі не знайдено. У згаданій вище постанові про виселення йшлося лише про «масове співробітництво з ворогом», а вважати, що Рузвельт міг таємно зажадати депортації кримських татар, – безглуздо.
В лютому 1944 року спочатку на канцелярію Сталіна, а потім – особисто на ім’я Молотова за підписом Міхоелса було передано «Записку про Крим», в якій обґрунтовувалася потреба створення на півострові Єврейської радянської соціалістичної республіки. Як і слід було очікувати, про необхідність виселити з Криму його корінних жителів у документі – ані слова.
«Кримська Каліфорнія» так і не відбулася. 1945 року Крим позбавили статусу автономії. 1948-го з’явився Ізраїль, тож питання про єврейську державу вирішилося само собою, а керівництво ЄАК радянська влада цього ж року винищила. Ну і, нарешті, в жовтні 1952 року на пленумі ЦК КПРС Сталін піддав нищівній критиці саму ідею єврейського державного будівництва, виставивши Молотова її натхненником. Отже, жодних прямих чи навіть опосередкованих доказів того, що кримських татар виселили через реалізацію проекту «Кримська Каліфорнія», на сьогодні немає.
Битва за протоки, що не відбулася
Але якщо ані «масовий колабораціонізм», ані «Кримська Каліфорнія» не стали справжніми причинами депортацій кавказьких і кримських народів, то що ж тоді спонукало «батька народів» вдатися до переселення? Більш-менш вірогідну відповідь можна отримати, якщо поглянути на південний напрямок радянської зовнішньої політики.
Ключовою проблемою морської безпеки Росії/СРСР на півдні був контроль над Босфором і Дарданеллами. Завоювання Константинополя/Стамбула й оволодіння чорноморськими протоками було рожевою мрією не одного покоління правителів з Петербурга й Москви – як імператорів, так і комуністичних лідерів. Навіть на межі загибелі, в липні 1917-го, Російська імперія розробляла плани висадки морського десанту біля османської столиці. Щойно утворений Радянський Союз, намагаючись заручитися підтримкою молодої Турецької республіки, відмовився від усіх територіальних претензій до неї (і навіть віддав гору Арарат і прилеглі території Західної Вірменії), але за сталінських часів ситуація змінилася. Щонайменше двічі, у 1939–1940 і 1945–1948 рр., Радянський Союз готувався до війни з Туреччиною, і цьому завданню були підпорядковані не тільки зовнішні механізми, а й внутрішня політика держави.
Восени 1939 року Москва висунула Анкарі вимогу віддати Карс і дозволити збудувати базу на Босфорі. Туреччина відмовилася, і в повітрі запахло війною. Але тут сталася халепа – СРСР застряг на фінській лінії Маннергейма, і початок бойових дій відклали на рік. Турки ж тим часом, аби підірвати нафтову могутність СРСР – тодішнього союзника Гітлера, збиралися взяти участь в англо-французькому наступі на Закавказзя. Зрештою, Третій Рейх переміг Францію, і в нових умовах головні гравці зосередили свої сили в Європі, залишивши розв’язання турецьких проблем на потім.
Але навіть катастрофа літа 1941-го не змусила Москву відмовитися від своїх планів. У серпні того року СРСР окупував північний Іран, зосередивши на кордоні з Туреччиною – попри важку ситуацію на німецькому фронті – 17 дивізій. Навесні 1942 року було проведено штабну гру – моделювання наступу на турецьку територію. В травні – створено окремий Закавказький фронт, і лише прорив вермахту під Сталінград завадив радянським військам атакувати володіння Анкари.
У чомусь зусилля СРСР були виправдані. Туреччина вважалася надійним союзником Німеччини в мусульманському світі й важливим торговельним партнером. Нацисти підживлювали мрії про Великий Туран, а московська контррозвідка фіксувала агентурну діяльність турків у Криму, на Кавказі, в Поволжі й Центральній Азії.
Війна, фактично, була невідворотною. Восени 1944 року 300-тисячна радянська армія вторглася в Болгарію. Навесні 1945-го понад мільйон радянських бійців було зосереджено на Закавказзі, договір з Туреччиною – денонсовано, а на Потсдамській конференції заявлено про територіальні претензії до Анкари на Кавказі і в районі проток. Лише поява у США атомної зброї і включення Туреччини в доктрину Трумена змусили СРСР відступити. Офіційно про відмову від територіальних претензій до неї було оголошено вже після смерті Сталіна.
Зачистка тилу
А тепер – про справжню причину масових депортацій кавказьких і кримських народів: це була зачистка тилу майбутнього театру воєнних дій. Якщо вигнання кримських німців 1941 року та італійців 1942-го легко пояснити тим, що з державами цих націй СРСР вів війну, то з іншими жертвами все складніше.
Зверніть увагу на походження та/або конфесію депортованих народів. З Карачаєво-Черкесії в жовтні 1943 року депортували 70 тис. карачаївців (тюрків), а черкесів (адигів) залишили. З Кабардино-Балкарії у березні 1944 року виселили 38 тис. балкарців (тюрків), а кабардинців (адигів) не зачіпали, хоча іслам переважав серед вірних усіх чотирьох народів. У проміжку між ними депортували 95 тис. калмиків, майже півмільйона чеченців та інгушів і 90 тис. турків-месхетинців, причому три останні народи – також мусульманські. Постраждали заодно й курди, ногайці та представники ще кількох етносів, зокрема азербайджанці, яких масово виганяли з Вірменської РСР.
У Криму під удар потрапили кримські татари – тюрки-мусульмани, але також і греки (їх виселяли з 1942 року з усіх прикордонних районів), болгари (Болгарія була союзницею Німеччини, але не брала участі в радянсько-німецькій війні) й вірмени – разом 230 тис. людей. Щодо останніх трьох радянська пропаганда навіть не переймалася з обґрунтуванням необхідності виселення – постанова про їх депортацію просто «додавалася» до постанови про кримських татар.
У результаті операцій з виселення в 1943–1944 рр. обидва плацдарми майбутньої радянсько-турецької війни – Крим і Кавказ – були «звільнені» від «небажаного, сумнівного й антирадянського елементу». Але заздалегідь підготовлений конфлікт так і не відбувся. Італійський флот було поділено між переможцями лише 1948 року, а не трьома роками раніше, як наполягав Сталін, тож атакувати протоки СРСР фактично не мав чим. На Потсдамській конференції претензій Москви до Анкари інші країни не підтримали, а позаяк Туреччина встигла оголосити війну Райху, вона формально належала до клубу переможців. І, нарешті, потужний дипломатичний тиск змусив радянський уряд 1946 року вивести свої війська з Ірану, внаслідок чого було втрачено зручний плацдарм для наступу на Туреччину зі сходу. Після приєднання 1952 року Анкари до НАТО радянсько-турецьку війну вже остаточно знято з порядку денного, але негативні наслідки гіпотетичного конфлікту – від погіршення британсько-радянських відносин до виселення «небажаних» у прифронтовій зоні народів – відчувалися ще півстоліття.
Депортація кількох десятків народів Криму і Кавказу – це не акт помсти державної машини, не намагання розрубати гордіїв вузол складних міжетнічних відносин і не бажання збудувати на західні гроші рай на одному окремо взятому клаптику землі. Ні «масове дезертирство», ні «масовий колабораціонізм», ні жодні інші, нібито справедливі, причини не виправдовують і не можуть виправдати вигнання людей з їхньої батьківщини. Масові виселення – це ще один злочин тоталітарного режиму проти своїх громадян, чиє життя і майбутнє диктатор приніс у жертву зовнішньополітичним амбіціям радянської імперії.
Сергій Громенко
(Дзеркало тижня. – 2014. – 19 грудня; розширена версія)