Сину селян із села Романівка (сучасна Житомирська область) Леоніду Ступницькому випало боротися за волю Україні двічі. Вперше – у лавах Армії УНР, другий раз – в Українській повстанській армії. У цій боротьбі він не пошкодував нічого: втратив родину й поклав власне життя.
Леонід Ступницький народився 29 травня 1891 року. Восени 1912-го зі студентської лави Київського університету святого Володимира він добровольцем зголосився до царської армії. Через два роки разом із своїм полком Леонід вирушив на фронти Першої світової війни, де проявив себе відважним солдатом і командиром. Ступницький здобув Георгіївський хрест і звання прапорщика.
З перших днів революції офіцер активно долучився до українського національного руху в армії. Коли у 1917 році Радянська Росія повела наступ на молоду Українську Народну Республіку, Ступницький бився з більшовиками на Харківщині, а взимку 1918-1919-го брав участь в обороні столиці.
Від 1919 року й до кінця Визвольних змагань Ступницький провоював на командних посадах у Київській групі та дивізії під началом Юрія Тютюнника. У 1921 році він уже підполковник і командир 2-ї повстанської групи під час Другого Зимового походу 4-19 листопада. За іронією долі, загони Армії УНР у тому поході називалися Українською повстанською армією. Не знав тоді підполковник, що за два десятки років він знову опиниться в УПА. Другий Зимовий похід провалився. Із великими втратами в боях із червоною кіннотою Котовського повстанці повернулися на Волинь, яка була включена до складу Польщі.
У міжвоєнний час Леонід Ступницький проживав в Острозі, займався мирною працею на цукроварні, створив сім’ю. Та провести решту життя в спокої та злагоді не судилося. Західну Україну захопила Червона армія; вже наступного 1940 року Ступницького затримує НКВД, а решту родини депортують до Казахстану. Лише напад гітлерівської Німеччини на СРСР дозволяє підполковнику вирватися із в’язниці й возз’єднатися зі старшим сином Юрієм, який уник арешту.
Влітку 1941 року Ступницький очолює штаб полку ім. Холодного Яру в Рівному, організований бандерівцями. Та до кінця року нацистські окупанти розігнали чи заарештували місцевих активістів ОУН, а полк переформували на поліцейську школу. З 1942-го Ступницький перейшов до пожежної команди, а в 1942-1943 роках працював керівником місцевої інституції самодопомоги.
Дізнавшись про загрозу німецьких репресій, у червні 1943 року батько й син Ступницькі приєднуються до УПА. Леоніда призначають на посаду начальника штабу армії під псевдонімом «Гончаренко».
Як досвідчений військовик, Ступницький реорганізував повстанські загони на регулярний лад. Мережа військових округ, штабів і струнка вертикаль управління – це його заслуга. Під оперативним керівництвом «Гончаренка» до кінця 1943 року УПА виросла в серйозну силу, загартовану в боях із гітлерівцями, радянськими партизанами й польськими націоналістами.
Після переходу загонами УПА німецько-радянского фронту, з травня 1944 року Ступницький вже під новим псевдонімом «Шиманський» очолює штаб групи УПА-Південь, яка діє на південній Волині та Поділлі. Із сином Юрієм, теж вояком УПА, довелося розлучитися – його під час облави схопили червоні та згодом відправили на Колиму.
30 червня 1944 року криївку штабу УПА-Південь в селі Дермань на Рівненщині виявили солдати 207 батальйону 17 бригади Внутрішніх військ НКВД. Обороняючись, Леонід Ступницький застрелив двох ворожих бійців, після чого підірвав себе гранатою, аби не потрапити у полон.
Заслуги Леоніда Ступницького у визвольній боротьбі було належно оцінено. У 1945 році командування УПА підвищило повстанця до рангу генерал-хорунжого УПА (посмертно). Упродовж усього часу до розпаду СРСР могилу генерала таємно доглядали мешканці Дермані.